Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Може ж, то й не вони взяли?

– А хто ж? Кому бiльше взяти? Козак тобi вiзьме?.. Навiщо йому, коли вiн сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тiй голотi, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хiба воно для себе брало? – на пропiй!.. Щоб воно подавилося...

– За що ж їм i випити, як не за твої свердла, – смiється Христя. – Свого нiчого немає, все те панське...

– Та в їх нiколи й не буде нiчого, – перебив Грицько: – все проп’ють! Вони в панiв позвикали тiльки красти та горiлку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм i землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!

Христi вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпiла.

– Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..

– Ну, то що? – витрiщився на неї Грицько, ображений – чого вона заступається за таких злодiїв, що в його свердла покрали. – То крав би? га?.. Хай уже б менi руки тодi повикручували!

– Отже, не вiр сам собi, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга, – то всякого з пантелику зiб’є... Поневолi чоловiк стане пити... А як нi за що, – то й украде... Звiсно – неволя! – журливо закiнчила Христя.

– Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх i попарили сьогоднi... От попарили!.. А Чiпка, чула? як прийнялися за них москалi, бiжить до мене, блiдий такий, труситься... «Братiку, Грицьку! Ходiмо, оборонiмо... Ходiмо – не даймо!..» Цур тобi та пек! – думаю, – та вiд його... Ускочив в Остапiйчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А вiн ганя по вигону та скликав на оборону. Як же пiймали його, як задали... буде пам’ятати довiку!.. Пiшов, мов чмелений...

Христя тiльки зiтхнула й нiчого не сказала. Грицько викурив люльку коло печi й узявся за шапку.

– Куди ти? вже обiд готовий. – каже Христя.

– Та я тiльки худобу понаповую, – одмовив вiн та й вийшов з хати.

– Не барися ж! – гукнула навздогiн Христя й кинулась готувати посуду.

XXI. СОН У РУКУ

І сниться Чiпцi – немов сон, i ввижається – наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий свiтлом – сяє, аж горить; музика тне, рубає; пiдбори землю рвуть; крики, спiви... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насуває темна нiч, немов чорна хмара. А в тiй хмарi, в тiй непрогляднiй темрявi, ледве видко, чорнiють панськi комори, двiр... Три тiнi зiгнулися пiд якоюсь вагою – щось несуть на плечах... тiкають... зникли в голому садку... Ось блиснула iскорка – i видко... два чоловiки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звiр, шибкий, як вiтер... Придивляється Чiпка... Це ж я... я!.. – скрикує: – а пiдо мною сторож... то панський сторож... блiдий, як смерть; тяжко дише; болiзно сова руками й ногами... чутно – кров булькоче в його печiнках, бiжить чорною рiчкою з горла, носа... Ось розкриває очi... загорiли вони на хвилину iскоркою життя. То ними свiтить докора? чи посилає прокльони?.. Нi, то душа прощається з тiлом: смерть уже застилає очi полудою... А нiч усе росте-ширшає i проганяє веселе грище з-перед очей... Чiпка затiпався, кинувся... «Ox-ox!» – застогнав з протягом, перевернувся на другий бiк, та й знову заснув.

I знову йому верзеться й ввижається.. Нiч темна, глупа, – нiма та глуха. Вiн стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п’янi чоловiки, жiнки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось – угорi зайнялася над ним зiрка: як свiчка, палає вона на небi – й освiчує п’яне зборище на землi... Чiпка глянув на правий бiк... Захиталася темнота, затрусилася... i з неї висунулось двi тiнi – страшнi, блiдi, з переламаними кiстками, котрi так i виглядали iз тiла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бiк; хитають на його головами – вказують руками на сонне грище... Чiпцi здалося, що то дiд Улас з матiр’ю... Вiн затремтiв увесь, засовався – й одвернувся...

Трохи згодом, з лiвого оку, теж захиталася темнота – iз неї виплило двi тiнi. Одна – товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої – тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися отi двi тiнi, глянули на сонне грище, глянули Чiпцi прямо в вiчi, – та й заридали... «Так ось де полягло наше добро, нашi грошi!» I вхопивши одного п’яницю сонного, вони здерли з нього одежину та й уп’ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тiла... Очi їх наливалися нею, горiли, свiтили, як у котiв... Чiпка здригнув – i одвернувся.

Гляне вгору – аж там, крiзь ясний свiт, захиталася нова тiнь. Чиста та ясна, як лiтнiй погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... «Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! iди до мене!..» – молить Чiпка й здiймає догори руки. Тiнь затремтiла; ясне лице потемрiло; на очах заблищали сльози... – «Що то ти наробив?!. – учувся йому зляканий голос. – Глянь у праву руч!» – Чiпка глянув – i сахнувся... Чоловiк качався по двору й не по-людськи стогнав... «Що-то ти наробив?! – знову докоряв голос зверху: – Глянь у лiву руч!» – Чiпка нехотя повернув очi... Двi чорнi тiнi ссали кров з сонних людей, ламали їм кiстки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... «Глянь униз!..» – гуконув голос. Чiпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство люду; блiдi обличчя позадиралися вгору, очi – повиводило з лоба, з рота – вилiтала легенька смужка синього димку... Вони горiли тихо-тихо, як вугiль тлiє... «Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. – гукав голос... – За вiщо ж ти чоловiка вбив? За що дiток, жiнку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодiя?.. Що то ти поробив з тими п’явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись кровi, тихо доживали вiку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свiй довгий вiк нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижiшими, прожерливiшими... На голодного й холодного, на п’яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голоднi собаки на шматок хлiба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то – що?.. Людей опоїв, горiлкою попалив... Каторжний! розбишака!..» Чiпка знемiгся, склонив колiна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його – i страшенно викрикував, вигукував: «Що ти наробив, лютий, каторжний?!.» Чiпка припадав ниць, мов хотiв сховатися... А голос той проривався в кожну кiсточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пiк огнем туги... Чiпка не витримав. Як скажений звiр, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на свiтi, несамовито кидається на встрiчного й поперечного – так Чiпка кинувся, скочив угору... «Згинь, проклятуща, вiд мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвiє!.. Що ти менi таке?.. Жiнка?.. сестра??, мати??. Я тебе всього двiчi чи тричi бачив на полi, де ти стрибала, як коза... Чого ж ти сюди лiзеш?.. чого ти мiшаєшся?.. Ти менi вибиваєш очi тим, що менi самому не дає спокою, що моє серце одвертає вiд доброго, а пiдiймає руку на лихе?.. вiд чого я сам тiкаю – та нiяк не втечу; ховаюся – та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п’янiй горiлцi... Геть собi!.. згинь!..» Вiд його гучного голосу тiнь затремтiла; подалася вгору; вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стрiла вдарила коло його; кругом усе затрiщало i запалало огнем... Горить, трiщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... всi голоси зливаються в один голос – у голос невиразної тяжкої туги; скрiзь чутно плач, лемент... I все те жере огонь – то своїм широким, лютим полум’ям, то своїми гострими язиками – лиже... Лизне – i тiльки чорна вуглина пiсля його зачорнiв; лизне ще – вуглина побiлiє, розпадається на попiл... I пiднiмає його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розiгрався... Уже вiн кругом охопив Чiпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тiла; цiлував його вид... Гляне Чiпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... «О-о-й!» – скрикнув вiн – i несамовито кинувся.

Стояв уже вечiр надворi. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тiєї кровi, що була пролита за день. Село, наморене то бiйкою, то дивовижею, втихомирилось: нiгде нi крику, нi гуку. Високi стовпи диму вилiтали з верхiв у небо високо-високо, наче несли туди людськi сльози, прокльони, молитви... У печах палало полум’я – варилася вечеря; людськi тiнi снували повз його – i на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорi грали; захiд сонця жеврiв кров’яно-красною зорею...

Скочив Чiпка – i почув, що по всiх його жилах, у кожнiй кiсточцi, як блискавицi, забiгали огнянi спички; злившись у головi докупи, вони рвали її огнем... Тiло в його горiло; в думках сон мiшався з бувальщиною; серце болiло, замирало, кипiло невимовним злом... Вiн вийшов надвiр – хоч провiтритись. Свiжий вiтрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носi, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на захiдне зарево, вiн зразу заплющив очi: воно їх рiзало болiзно, непривiтно... А на другiм краї неба, насупроти, червонiло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.