Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Чiпка побачив. Закипiло його серце, заболiла душа... Бiга помiж козаками, мотається на всi боки: – Братця! – кричить: – не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дiдом!.. Ходiм, братця!.. Тимофiю! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!...

А тi, як побачили, що непереливки, та – тiльки видно – через село...

Чiпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бiк, то в другий; то пiдскочить до москалiв, то вертає до своїх. Побачив Грицька.

– Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Дiда Уласа ледве живого пiдняли на вiтер... Не даймо!..

Грицько не одказав на це нi слова, – та мерщiй вiд Чiпки, та в чужий огород, та й присiв за лiсою.

Кинувся Чiпка до крiпакiв... Тут його й схопили.

– Я – вiльний! – кричить Чiпка: – Я – козак!

– А коли вiльний та козак, то не бунтуй людей! – зiпонув справник. – Ложiть його!

Довго борсався Чiпка... Ще довше його били...

Нi крикнув, нi застогнав! Устав – наче з хреста знятий. Очi червонi, налилися кров’ю, горiли, як у звiра; на виду – блiдий-блiдий, мов пiсля тяжкої хвороби... Повiв вiн страшними очима по всiй громадi, глянув хижо на панство, на москалiв i пiдтюпцем побiг додому...

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Проклятi! каторжнi! нi суда на вас, нi права немає!..» – кричав вiн, качаючись по полу. Тiло болiло, як попечене... Вiн стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго... смiтнини послiдньої не стоять!.. Проклятi душi!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Вiд болю вiн кусав собi нiгтi, пучки...

«А ти, дурню, водився з ними!.. повiрив, що й вони люди?.. Волоцюги, п’яницi, а не люди! Вони тiльки обпивали тебе та пiдбивали на все лихе... У них доброго на нiготь не було... Серце їх, як iродове, тiльки й знало одно лихо... щоб другого пiдвести, а самому – навтiкача; щоб чужими руками жар загрiбати; сльозами та кров’ю других себе тiшити... А потiм стануть на весь свiт славити... вийдуть серед людей, посеред бiлого дня, скалитимуть зуби, будуть смiятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замiсть серця, змiю положила й трутою налила... Де тiльки тхне ваш дух, – там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм повiрив?! Ти?!» – вiн заскреготав на всю хату зубами.

А це – як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горiлка, як вода. Вiн дудлив її нахильцi; випив з пiвкварти – й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить i зникне, так тi ковтки горiлки зразу вигоряли, вилiтали парою...

Вiн кинув на стiл порожню посудину, побiг додому; полiз на пiч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистiло та пищало у його в ушах... Вiн забувся, немов заснув...

Грицько, настоявшись у чужому городi та надивившись вдосталь на бiйку крiпакiв, трохи змерз та поплiвся додому.

– Важно парять бiсових мащтакiв! – було його перше слово до Христi.

– Господи! там, мабуть, на той свiт позабивали сердешних, бо крики такi доносились сюди, немов з могили, – вiдказала, Христя.

– Так їм i треба, злодiям!

– Скажи менi: за що ти на їх узлився так? Хiба вони й не люди?..

– Життя через них, проклятих,немає! – аж скрикнув Грицько. – Нiчого в хазяйствi не вдержиш за ними... Так i держи все пiд запором, а то – як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Вiзьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там вiзьме? думаю. – Коли сьогоднi огляджуся, – аж i слiду не знать, де стримiли...