Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– А чорта! давай грошi!

– Хто озивається, сякi-такi сини? – кричить уже на все горло пан. – Хто смiє бунтувати? – Та й пiдскакує до переднiх.

– Ми не бунтуємо, пане, – кажуть, кланяючись, переднi: – ми тiльки прийшли просити плати...

– Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. – уже навсправжки лаявся пан...

– Не цвiкай!.. годi... не боїмося!.. – знову зсередини.

– Хто там, сякi-такi?.. Давай менi того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то – я вас всiх у тюрму запру... на Сибiр попру!

– Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш грошi!

– Кажiть: хто там озивається?.. – аж розлягається пан до переднiх.

Переднi мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються...

– Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постiйте ж, я вас побунтую! – кричить пан, розпалившись, i з криком бiжить до себе в горницi.

Громада на хвилину стихла, а потiм, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомiн; далi – дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик...

– Що вiн нас страхає? Дума – злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!! рощот!!!

Крик, гук з усiх бокiв, на весь двiр, довго ще невгавав i долiтав у горницi страшним, диким галасом. Василь Семенович поблiд, як крейда. Його розбирала досада, злiсть; йому хотiлось кричати, лаяти, бити, – та страх брав своє... Вiн погнав його в горницi, а тепер не випускав надвiр. Жiнка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тiльки з одної кiмнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвiрнi вiкна, нiби таїли свiй страх одно перед одним...

Громада не розходилась цiлий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так i простояли на ногах. Тiльки нiч погнала пiщан додому...

Василя Семеновича й нiч не вдержала. Перегодя трохи пiсля того, як пiшли пiщани, вiн звелiв запрягати конi, виносити важкий сундук з своєї спочивальнi – i вкупi з жiнкою покотив у Гетьманське...

На другий день – чуть зоря – вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборiв, був справником), послали гiнця в Котолупiвку по станового Ларченка, щоб їхав мерщiй в Пiски: «бунт!» Ларченка, як хто по потилицi лигнув: вiн стояв, наче чмелений, i якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помостi вимальовували його думки розгнiваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив» бунт у себе в станi... У головi станового думки каламутилися: то вiн прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як вiн виїжджав з їх мiстечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли вiн раз на обiдi вихваляв, як поет, Василя Семеновича вiршами... Конi пiд’їхали пiд рундук: гаятись було нiколи. Ларченко вскочив у санчата та, тiльки духу, попер у Пiски.

У пiщанськiй волостi сидiв уже посередник. Вiн приїхав заранi, звелiв скликати громаду. Громада ще тiльки сходилась. Незабаром цiлi Пiски збiглися. Хто на громаду, а хто – на дивовижу.

Становий з посередником вийшли з волостi; стали на громаду гримати, далi страхати, потiм батькувати, а там – пiдскакувати та репетувати на все горло, – аж пiна з рота летiла...

Громада собi гуде: – Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..

Нiчого не вдiяли нi становий, нi посередник, – тiльки дарма накричалися, та з тим i поїхали.