Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Одначе горiлка взяла своє. Чим далi, то все бiльше в дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловiка. Зашумiло село, як на пригру бджоли: смiливий i несмiливий збиралися в купи, гомонiли, радились, змагались... I ходили до жида в шинок могоричу пити...

Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тiльки й чути: рощот, та й рощот... Пiймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. – Дав, подарував!..

– Бач!.. – в один голос:– значить наш дурить! Коли ж так, – не дiжде!..

На завтра, ще чуть стало сiрiти, зiбралися коло волостi та взяли старшину з собою i пiшли до пана в Красногорку.

Прийшли; стали в дворi коло ганку – повнiсiнький двiр, нiгде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав пановi; обiщали навiть «на табак» лакеєвi, коли швиденько пановi скаже.

Василь Семенович ще спав i з лiжка почув щось за гомiн, за топiт. Вiн подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так вiн прожогом скочив з лiжка; звелiв подавати мерщiй убрання; випив нахватку стакан чаю i, не глядя на те, що жiнка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати – червоний, сердитий...

Вiн догадався, що це недаром цiла пiщанська громада присунула, – та думав своєю смiливiстю зразу її осадити.

– Що вам треба, пiщани? – сказав вiн, хоч грiзно, але здержуючись.

Пiщани поздiймали шапки; кланяються.

– До вас, пане...

– Чого?

– За грiшми, пане...

– За якими грiшми? – скрикнув пан i глянув гостро на громаду.

– Що два роки служили, пане...

– Дураки! Ви ж повиннi були цi два роки служити...

Мовчать переднi, кланяються.

– Як повиннi? – обiзвався хтось зсередини. – За плату ж, то й служили...

– За яку плату?.. Закон велiв!

– Закон? – знову викрикує зсередини: – то ви самi настановили такий закон!..

– Хто там озивається? – питає пан. – Ану, виходь сюди, та побалакаємо...