Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Шабаш, братця! воля! воля! – загукали крiпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок – волю женити.

– Нi, то ще брехня! – дратували їх козаки, – ще два роки поробiть на пана, та тодi уже й воля.

Пiднялась спiрка, змагання. Лаяли крiпаки козакiв; лаяли панiв; лаяли попiв: не було того на свiтi, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за тi два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там i робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а бiльше собi загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, – та охали, та зiтхали, та нишком-тишком самi мiж собою щось балакали... А крiпаки собi тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за тi два роки, що робимо, чи нi?»

Оже – як-не-як – добували два роки. Пiдскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотiння нового хлiба, – нiколи було дихнути, не то що...

Iшлося вже до рiздва. Рочисте свято клопотало кожну сiм’ю своїми споконвiчними клопотами. Там кололи свиней, i несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в мiсто на краснi торги, продати хлiба, накупити нужного про свято – i ладану пiд кутю, i риби – на багатий вечiр, i солi – про всяк день, а тут жiнки заходилися кодо мазання й зрушили завсiднiй покiй життя.

Одному Чiпцi з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побитi шибки то ганчiрками, то онучами; вкине у пiч гнилої соломи, – тлiє вона там собi та курить, буцiм-таки й грiє... Байдуже їм про тепло; дарма – про їжу! їх грiє жидiвська горiлка, а їсти – жують хлiб сухий з сiллю – теж вiд жида. А коли хто з товариства знiме з сiдала в сусiда курку чи пiвня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з’їдять, – та й ситi! Хоч i бачив Чiпка таке безпутство – часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, – та заллє очi – мовчить... Iнодi йому хотiлося i гарячої страви попоїсти. Тодi вiн полiзе в розвалений погрiб, назбирає ще торiшньої рiпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки – та тiльки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

– Нi, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стiйте, дiждемо набору: хоч отих курокрадiв заправторимо, коли його не можна...

Ось настали й святки. Радiють люди, що дiждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чiпка з товариством i не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловiки – нiгде правди дiти – таки ласенькi на дурницю випити, – то й радi такому случаю, – п’ють та вихваляють добрих молодцiв... Дехто й з молодиць, цiкавих подивитись на зборище та iгрище, та ще де спiви та танцi, завернув туди... А жид, як знав, десь i музику видрав... Музика рiжетне; п’янi чоловiки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а тi й собi – дивляться-дивляться, то це одну й вiзьме нетерпляча – i пiшла дрiбненько бiчком, бiчком, немов пливе по водi; а яка з п’янiших схопиться за запаску, пiднiме її трохи та – гай-гай по хатi, як шулiка за курчатами... Смiх, регiт, крик... А Чiпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язицi, як на балалайцi, вибиває; один тiльки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п’яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип’є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне – куняє...

Гульня розвернулася на всi боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домiвку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п’ють та гуляють. Жiнки, не бачивши третiй день чоловiкiв у вiчi, пiдняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.

– Оце напасть господня! оце лихо несподiване! – желiпали вони. – Такого ще зроду-вiку нiколи не було!.. Бог дав свято – в церков пiти, богу помолитись, а вiн у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дiтьми та з жiнкою любо-тихо провести, а вiн у шинку з п’яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки пiти, щоб яку покуту наложив на розп’яницю з п’яниць.

Деякi таки знялись, пiшли – не до батюшки, а до матушки жалiтися. Матушка почастувала їх горiлкою й обiцяла розказати, як устане, батюшцi. Молодицi вернулись додому, а чоловiкiв усе-таки нема... Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, – у пiст, бувало, «алiлуї» не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тiєї живицi-дурницi, й вiн побадьорнiшав трохи. Де та й сила взялася, мiць прибула! Спiває з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дiвчина. А це, випивши ще чарку, як пiдбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тiльки борода та коса майтолає, а вiн – так халясує, так халясує... Аж упрiв, аж мило на йому лягло. Чоловiки регочуться, а молодицi коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її мiсце заступає...

– Що ж усе танцювати та танцювати, – крикнула одна реготуха: – якби ви нас, дяче, повозили ще!

– Бач, чого сучi дочки захотiли! Бач, чого їм заманулося! – взявшись у боки, каже дяк: – Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в плахтi!

Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвiр, запрягли; насiдало молодиць повнiсiнькi санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодицi – спiвають та вигукують, як на весiллi... А це одна як схопиться, як пiдбiжить до дяка:

– Нема, дяче, мiсця! нема, дяче, мiсця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!

– Сiдай, бiсова! – кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху... Другi позскакували з санчат, та й собi туди – пхаються, падають... А чоловiки: «мала купа! мала купа! на купу! на купу!..» Навалило молодиць стiльки, що трохи дяка не задавили. Витягли його – ледве дише... Регiт, гвалт... Здурiло село!

Гульня розв’язала язики, розбуркала зомлiлi, пригнiченi душi, розкорписала тi врази, що глибоко крилися в серцi... Серед гульнi згадали пiщани й за два роки...

– А що ж це воно, братця? – заводить хто з крiпакiв: – це так – два роки робили та й дурно?!.