Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Дiждавши недiлi, голова закликав батюшку, одслужив молебень, освятив воду, окропився – та пiсля того вже годi й запиратися...

Запалив Чiпка рай тихого щастя в Грицьковiй хатi та й покинув куритися...

Христя звiдала на своїм вiку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона їй до самих живих печiнок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усi жили по нiй!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христинi розбивалися об житечнi пiдстави, як хвилi об кам’янi береги... Серце в неї щемiло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це – нi вiдсiль, нi вiдтiль – десь узявся п’яниця, харцизяка – i загукав про те саме... Не тихим, слабим голосом, не жiноцьким хибливим почуттям, – а криком болячої душi, дужою мiццю зiпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, нiколи нiчого такого не казав, не натякав навiть... Чому?.. Чiпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько – мовчав... Нi! тут або щось не так, або щось не те... Так часто думала сама собi Христя.

Пригадуючи гострий погляд, смiливий вид Чiпчин, вона тремтiла: боялася його...

Стала Христя зовсiм iнша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жiнка виходить на спiрку з своїм iнодi й геть-то крутим чоловiком, котрою завжди побиває його, та сама ласка – як став помiчати Грицько – зробилася нещирою, холодною... Грицько помiчав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його – немов себе неволила.

Оце iнодi заманеться йому, як молодому чоловiковi, пожартувати з жiнкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болiсно усмiхається до його, мов крiзь сльози слова йому ронить... Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.

– Що з тобою сталося, Христе?

– Що ж зо мною сталося?..

– Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чого недостає тобi... Чи ти чого сердишся?

– Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що менi невесело... То не вiк же дiвувати! Не на те ж ми бралися, щоб смiхи та жарти заводити... Треба про все подумати, та й...

– Та й що?.. – Грицько глянув на неї – i догадався. – Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! – закiнчив, усмiхаючись...

– Та воно вашому братовi не що...

– А вашому... чого журитись?..

– Того... I я сирота, i ти сирота, нi батька, нi матерi немає нi в кого... А пiд той случай – знаєш?.. Якби своє, то воно б i порадило, i доглянуло всього; а то – не дай, боже, чого! – чужi й кутки рознесуть...

Христя заплакала.

– От коли зiбралась батькiв оплакувати! Нехай собi со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нiчого журитися...

То була пора, коли Христя почула себе матiр’ю, з її думками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Грицько утiшав її, дарма хотiв розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собi гiрко плакала...

Одно до одного – й журба Христина ширшала, вищала, глибшала... Грицькова рада нiчого не вдiяла.

Грицько сердився, став гримати на Христю – чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тодi сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помiчати за Христею... I помiтив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його... Злякане Грицькове серце догадалося. Оже вiн мовчав: боявся зачiпати: боявся тушити той вiхоть, що курiв у його хатi... «Може, сам собi потухне, – думав вiн, – а може, сама вона заллє його – сльозами». Одначе думка про це не давала Грицьковi спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хлiб, що Чiпка подарував; як вона його вихвалювала; як раяла зоставити на насiння «добре жито»...

Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чiпка сповiдався у їх хатi... Грицько не помилявся, що палка розмова Чiпчина запала глибоко в душу Христi; що його грiзна, а разом люба постать, коли вiн кричав, свiтячи очима: «А правда де? де її подiли?» – кинули жарину в жалiсне жiноче серце... Все те вiн бачив тепер своїми очима; чув своїм серцем – та боявся назвати словами... Вiн ще тодi, в той лихий день, побачив, що Чiпка справдi якийсь неабиякий чоловiк; вiн знав ще тодi, що Чiпка казав правду; вiн навiть згоджувався з ним у думцi, хоч i перечив у словах... А слова тi – як та завiрюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в головi думки, розбуркували в серцi почуття. Грицько бачив: Чiпка хоч кого пiдхилить пiд себе – i боявся... боявся за Христю: йому нiкому не хотiлося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночi Грицько не спав i на волосину: все придумував та пригадував, що б його перед жiнкою вивести таке, щоб звихнути Чiпчину правду... Думав – та не надумав, а тiльки бiльше та бiльше мучився...