Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Сидять хлопцi день, сидять другий, сидять i третiй. Їсти їм дають... чого ще? Лежать собi, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а iнодi й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.

– Чого ти, Якиме, журишся? – питають його. – Та хай увесь мир зiйдеться та доказує, то й то нiчого не вдiє: не були й не знаємо нiчого... от i все!

– Та не в тiм, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин день, як горiлка в ротi була... аж уха попухли...

Смiх та регiт пiднявся в чорнiй вiд такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:

– Смiються?! I якого бiса їм смiшно?! Хiба не правда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбiльшки... А їм смiшно!!

Чiпка аж за живiт береться та регоче: «О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо смiху! О-ох, ох!»

Матня одвернувся вiд товариства, насунув шапку на очi, лiг черевом униз на долiвцi...

Цiлий тиждень просидiли хлопцi в чорнiй, аж поки з города не приїхав слiдователь та не повипускав.

– Глядiть же, хлопцi, не забувайте!.. – гукнув Чiпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.

– Добре... не забудемо! – вiдгукують тi, окриваючись в улицi, що вела напрямки в шинок.

На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночi якiсь страшидла, в бiлих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобi, як у песиголовцiв, убрались до голови в хатину, де вiн спав i куди нiколи нiкого не пускав; зв’язали головi руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей – та й були такi...

Загвалтувало село вiд краю до краю: пiшли суди та пересуди та поговiрка... Настала робота язикам – i дебелим чоловiчим, а надто гострим та довгим жiночим...

– Це, видно, господь його карає за безневиннi сльози! – як сокирою, рубає одна жiнка серед цiлої юрби сусiдок – Просився торiк мiй чоловiк, щоб записали в виселенцi... не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писаревi... П’ять карбованцiв зiдрав... живцем зiдрав... останнi зiдрав... Казав, запишу... на казенний кошт вирядять... землi щось десятин з тридцять дадуть... а тепер – так! I не записав, i грошi пропали... щоб йому добра не було!

Це так гомонiли одного ранку. А на другий – чутно: писаря ограбованої Руки йому вiрьовками до нiг поскручувано; натушковано на його зверху кожухiв, подушок, – так що як витягли його, то пiт у три ручiї ллє, а сам – мов рак печений...

– Якби, – каже, – ще хоч з пiвгодини так пополежав, то задавився б!

– Хто ж то такий? – розпитують його.

– А чорт його знає! Якiсь татари – не татари, не по-нашому розмовляють; та смiються, вражi сини, та вонючi!

– Оце так!.. Ну, тепер, – каже йому голова, – один одному смiятись не будемо. Тiльки менi щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такi марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходiм лиш до волостi!

Пiшли до волостi; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалiлися, що їм роблено... А люди їх так очима й проводять та як у дзвiн дзвонять про крадiжку... I знову всi показують на Чiпку з товариством.

Оже як не питали, як не шукали – нiчого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм i про чорнявого, i про бiлявого, взяла по полтинику з кожної та тiльки всього... Потрусили ще раз Чiпку, – нiчого не знайшли... Пропало!