Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Цур їй!.. Якби горiлка... То й баби не треба!

– А менi якби дiвчина, – каже Лушня.

– То й я б до тебе пристав у прийми, – шуткує Пацюк.

– А знаєте що, братця? – не слухаючи їх розмови, каже Чiпка. – Як тiльки розв’яжемось з цим дiлом, у першу ж нiч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що вiн не хто-небудь, а наш брат Савка – тiльки що наздирав з бiдоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лiзе, кирпу гне...

– Добре! їй-богу, добре! – провадять усi в один голос. – Як липку, облупимо... Та й писаря завряд...

– А то – дивись пак: хотiв мене в’язати! – Я тебе, – кажу, – сучого сина, як зв’яжу, то й довiку не розв’яжешся!

– Та ну-бо... так i сказав?

– Їй-богу! А за що ж вiн мене в’язати сiкається? Ти спершу докажи, що я там був, а тодi вже – й на вiрьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, – кажу, – хто там перший буде: чи безневинний бiдак, чи багатир, що сирiтське добро заїдає.

– Що ж вiн? – питав Лушня.

– Мовчить, пуздрата собака, мов не до його рiч...

– Ну, а розкажи нам, – обiзвався Пацюк, – як ти впорався з сторожем... то теж чоловiк ручий.

Чiпка став широко розказувати, як вiн полiз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався пiд коморою, поки той не захарчав...

– То ти таки добре його попом’яв?.. – пита Лушня.

– Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насiв, то тiльки стогне, – вже й не кричить, як спершу, а тiльки стогне...

– От i пропав чоловiк! – каже Пацюк.

– Хай не лiзе, куди не слiд! – одказав Матня за Чiпку.

– I то правда, – закiнчив рiч Лушня та й зiтхнув. Усi замовкли. Мовчав i Чiпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чiпку. Становий давай його розпитувати.

– Знать – не знаю, вiдать – не вiдаю! Я, – каже, – чотири днi вже й з хати не виходив.

Покликали других. I тi те ж саме: – не знаємо, вперше чуємо!

Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок дверi. Становий поїхав, а їх звелiв ще крiпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.