– А тобi яке дiло?.. Он – бач: добра була повна хата, а тепер – одна пустка зосталася!..
– Та що з тобою довго балакати? В’яжiть його! В’яжiть та ведiть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...
– Стережiться, люди добрi, лихої години! – Чiпка [каже] соцьким. – Не слухайте отого старого дурня... Я й так пiду, коли треба. Вiн дума, як голова, то й велика цяця?!
Голова, мiг би, очима його з’їв; та гляне – Чiпка як огонь...
– Накидайте на його арканом! – кричить голова, штовхаючи соцьких... – В’яжiть його, бугая дикого!..
– Ось ну-ну! – грiзно глянувши та зложивши кулаки, каже Чiпка. – Ось попробуй... От тобi хрест – голова на в’язах не всидить! За що ти мене в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам пiду... Ти думаєш – страшна менi твоя волость? Куди ж пак!! Ходiм... Зараз ходiм!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечi драну свитину, що на полу була розiслана замiсть постелi, перший вийшов з хати... За ним слiдом голова й соцькi.
У волостi Чiпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зiбравши всiх докупи, голова помiркував з писарем та й позапирали їх у чорну – поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тiльки стало на свiт благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
– О-ох! щось менi не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такi недобрi верзлися, – хвалиться бабi. – На серце наче хто камiнь навернув...
– Та то воно вiд думок! – утiша її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сiла за гребiнь – сумна, зажурена.
Через годину, а може, через двi, – сонце вже пiднялося, – увiйшла в хату сусiда – Хiвря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
– Чували новину?
– Яку?
– Сю нiч пана обiкрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...
– Господи боже! – шепче Мотря, зiтхнувши.
– А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а вiн повiв... Сам уперед iде, а ззаду голова з соцькими... А вiн їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблiдла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далi не видержала, залилася сльозами :
– Сину ж мiй, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, нiж отаке чути про тебе!..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хіба ревуть воли, як ясла повні » автора Мирний Панас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 43. Приємного читання.