– Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? – обiзвалася баба. – Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утiхи, – плаче... Далi встала, накинула на плечi стару кожушанку i, згорбившись, боса, вийшла з хати.
– Куди ти, Мотре? – питає баба.
Нi слова Мотря, – пiшла, зiгнувшись, мов не до неї рiч. Тяжка печаль одбирає i слух, i мову.
Сусiда, – ще молода молодиця, – якось болiзно усмiхнулася, зглянулась з бабою й нiчого не сказала... Тихо та важко стало в хатi, як у льоху... Бабина онука Христя, – дiвка сiмнадцяти лiт, – низенька, некрасива, чогось важко зiтхнула на всю хату; зiтхання те так i загускло, так i окрило всiх... Голова в кожної схилилася; очi вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...
– Що-то – мати! – через скiльки часу глухо промовила баба... – її зневажають, з хати виганяють рiднi дiти, а їй усе-таки шкода!..
Нi сусiда, нi онука нiчого не одмовили, тiльки ще сумнiшi стали.
Мотря майнула аж у волость. Чiпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкi, залiзом перевитi вiконця, – та плаче-плаче... «Хоч би мої очi його побачили! Хоч би менi одно слово вiд його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..»
Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...
– Голова приказував – нiкого не пiдпускати, не то що... аж поки не приїде становий...
– Я на одну хвилину, мiй голубе! – молить Мотря.
– Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пiшла додому, сумнiша, нiж сюди прийшла. Давили її жалiснi сльози; жалiла вона й на голову, i на пана, жалiла i на соцького; жалiла на увесь мир – на панiв, що давлять мужикiв, на мужикiв, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь свiт! Жаль у материнiм серцi не має спину, не знає угаву...
А Чiпцi з товариством – байдуже! У чорнiй завели жарти.
– От, не знали де виспатись! I тихо й безпечно... Спи собi, – соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...
– Якби сюди горiлки з пiввiдра, – одказує Матня, – то хоч би й довiку сидiти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...
– Де б же ти взяв? – питає Пацюк.
– Голова б принiс... вiн з людей надрав, а нам – оддав!
– Сподiвайся, поки опухнеш з голоду й холоду, – увернув Лушня.
– А справдi холодно... От би погрiться! – знову за своє Матня.
– Грiйся – в тiсної баби!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хіба ревуть воли, як ясла повні » автора Мирний Панас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 44. Приємного читання.