Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Пiшли. Кликнув Грицько й Чiпку. Пiшов i той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушцi другим, та й повiз собi хлiб додому, розiгрiтий – не так горiлкою, як подарунком.

Товариство засiло на цiлу нiч...

XVIII. ПЕРШИЙ СТУПIНЬ

Мотря зовсiм оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужiль, то вовну, та з того тiльки й жила.

Тяжко їй робилося на душi, гiрко на сер цi, як подумав, що на старостi лiт прийшлося наймичкувати в людей. I хата своя, й достатки, хоч якi там не якi були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужiй хатi людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане нiч – думки, як за подушне, оступлять... Мотря iнодi цiлу нiч виплаче. Шкода їй Чiпки... кохала ж, ростила, довгих зимнiх, коротких лiтнiх нiчок недосипляла – рано вставала, пiзно лягала... Не задля кого ж? задля його... А вiн?

Спливе їй на думку та проклята нiч, коли вiн п’яний зневажив її, матiр, тяжкими докорами... Стає руба шматок хлiба в горлi, як вона згадає про це, сiдаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночi... «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, нiж тепер вiд тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радiсть, якою я радiла, чуючи, що щось ворушиться пiд серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж менi така кара, така невповага вiд рiдної дитини?!.»

– I чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогоднi... немов дiдько носив його по чужих городах – без шапки, босий, в однiй сорочцi, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапiйчиних дiтей на смерть перелякав. Гралися собi в дворi. На той час його лиха година носила. Бiжить, кажуть, як скажена собака, через город... Дiти в крик; вiн – за ними... Ухопив маленьку дiвчинку Парасю, четвертий годок пiшов – та й несе... Навiщо вже вiн її взяв? Один бог вiдає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах i чоловiчки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що вiн по улицi бiгав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бiгай, поки на своє набiжиш! Та й iду собi... Минула вже Остапiйчину хату. Коли чую, хтось бiжить за мною та гукає: «бабо, бабо-о!» Оглянуся – аж сама Остапiйчиха Химка... лиця на їй немає! – «Чого се ти, галочко?» – питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, вернiться в хату та поможiть моїй Парасочцi!». Що ж там з нею? «Та, боже мiй! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому нi життя, нi добра! на смерть дитину перелякав... Бiг через двiр, та й ухопив на руки... чи занести куди хотiв, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пiшла. Уходжу, – коли дитина лежить на полу, та так в’ється, так б’ється, та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала, одiйшло трохи... Та тодi й переполох вилила. I таки нестемiсiнько вiн вийшов – так i вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.

– Як же менi не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж вiн у мене один, як порошина в оцi! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надiї покладала... А тепер – самiй прийшлося по чужих людях хилятися... Хiба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мiй, боже! одного тiльки в тебе прошу: однiєї смертi молю! Нашли її швидше... Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тодi плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очi не бачили б, уха не чули...

– I-i! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби вiн добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сидiла собi та плакала нерозважними, дрiбними сльозами...

А Чiпка – наче таке собi дiло вигадав – кожнiсiнький день гуля та й гуля... Зовсiм пустився берега... Допився до того, що нi знадвору, нi в хатi – нiчого... Аж задувся вiд гульнi та недоспаних ночей...

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останнiй хлiбець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидiвка i осьмушки не дає. «Давай грошi!» та й усе.

«Грошi», – дума собi Чiпка, лежачи в хатi пiсля того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свiчкою; похмiлля його мучило. «Грошi... Якби-то грошi! Не качався б я, як тепер качаюся, мiсця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за грошi. Коли б грошi! Брязнув би тiльки, так би все й уродилося... i вона моя! А то...»

I звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить вiн по йому, обдивляється; радiє, що так добре зiйшло, росте, зеленiє, цвiте... А тут i вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранiшнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усмiхається до його своїми повними рожевими устами, – як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий вiн!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смiттi, в багнюцi, валяється – обiрваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де дiлася кобила, вiвцi, корова? Де одежа, що мати справила? де дiлася мати? куди вона пiшла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вiкнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... I холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце...

– О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собi?!. – Вiн зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заiскрили очi... Вiн прикусив зубами губи, аж кров виступила...

Осiннє сонце сiдало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним свiтом. Як кров, червонiв захiд сонця й заглядав своїми червоними очима крiзь побитi шибки в Чiпчину хату... Чiпка качався на соломi по долiвцi.

На ту пору в хату увiйшли товаришi. Як глянув Лушня на Чiпку, так i покотився зо смiху. Пацюк та Матня стоять у порога та тiльки дивуються.

– Чiпко! – гукнув Лушня. – Чи ти, бува, не збожеволiв? Якого ти бiсового батька качаєшся та рвеш на воловi волосся?

Несподiваний регiт схаменув Чiпку.

– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку... чи капельку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити менi... пити!