Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Бережись, – кричить Чiпка, – укладу! Як муху роздавлю... – Та, повертаючись на однiй нозi, – одно руками махає, як вiтряк крилами...

Товаришi зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, – насилу положили на долiвку. З побитих вiкон вирвався несамовитий регiт, гармидер – i розiслався по глухому подвiр’ю...

Розбудженi собаки стали валувати...

– Чи ми ще довго отут серед ночi сидiтимемо? – як стих трохи регiт, питає Лушня. – Ходiм уже куди-небудь, чи що?

– Егеж, еге! – одказали Пацюк з Матнею разом.

– А знаєш, Тимофiю, куди ходiм? – перегодя трохи, веде рiч Пацюк. – До пана!.. Вiн чоловiк добрий, хоч i пан: надiляв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворi були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повнi...

– Гляди лиш, щоб на бантинi не завис! – призро глянувши на Пацюка, увернув Чiпка.

– Чого?.. Та я там усi входи й виходи знаю, – одмовля той.

– Там комори лихенькi, – крiзь зуби процiдив Лушня: – За нiч можна полагодить...

– Може, на яку кварту перепаде вiд жида, – кiнчає Матня.

У хатi затихло. Сидячи коло Чiпки на пiдогнених ногах, усi мовчали. Чiпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тiльки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним цiла панська облава на правду. «А справдi» – дума Чiпка... – Он вони що роблять!.. То їм i можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тiльки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?..»

– Чiпко? – знову обiзвався Лушня.

– Чого?

– Ходiм.

– Куди?

– До пана.

– Чого?

– У гостi.

– Добре...

Надворi стояла темна нiч; густi хмари замазали небо – нi мiсяця не видко, нi зорi не блищать... Темний морок спустився на землю – i тут нiчого не видно, хоч стрель у вiчi... Кругом така тиша, як у вусi: нi людина не загомонить, нi собака не гавкне... хiба тiльки трiсне суха дровинячка пiд важкими ступнями товариства.