– Добре. А може, ще й сьогоднi над’їду, – коли справа справна – Чiпка пiшов. Грицько, пiдославши свитку в голови, лiг на лавi спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сiла на полу, коло печi, за гребiнь прясти мичку. У хатi було тихо-тихо, аж мов важко, тiльки – чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зiтхала... Христя думала про сьогоднiшню розмову з Чiпкою. Думки обступили її, повили, як сивi тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робiть, мов, що знаєте; несiть, куди хочете!.. I здавався їй Чiпка не таким гультiпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирiтське серце догадалося, що Чiпка – не такий... Не гультiпака – лихий чоловiк; гультiпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце... У Чiпки й серце добрiше, й душа чистiша... А що вiн п’є?.. То його лихо п’є... недаром вiн хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи мiж такими людьми, що кожен тiльки й дума: як би менi та менi, як би кого обiдрати, ошукати? Брати рiднi, сестри – першi вороги мiж собою...
– А правду казав Чiпка, – промовила вона вголос – аж Грицько вiд дрiмоти прокинувся.
– Яку правду? – позiхнувши, питає вiн. Що немає мiж людьми правди, що живуть вони не по закону!
– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й вiри дiймає...
– Як же не дiймати, коли воно так i є?..
– Як так?
– А так! От хоч би й я... Якби люди по правдi жили, чи терпiла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпiти? Чи розкотилося б добро сирiтське? Коли б вони по правдi, а не по кривдi жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрiвшись з тобою, й вiк звiкувала...
– Своя сорочка ближче до тiла...
– Ото ж то й є... Усе – коли б собi та собi; а про сирiт та безталанних – нi гадки!.. Хай сироти гинуть...
– Хто ж тобi стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.
Христю – як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона нiколи не ждала такого вiд Грицька...
– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся i, подумавши, одказав:
– То що ж, що я б не зробив? – другi б зробили! Та чого це ти так прискiпалась до мене? – перемiнивши свiй ласкавий голос, уже вiн запитав Христю, та й собi гостро глянув на неї.
Христя сидiла на днищi блiда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вiчi. Голова її схилилася трохи набiк; нитка в однiй руцi, а починок у другiй – заколiли... По виду можна було бачити, що вона, хоч i дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вiчi, та нiчого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...
Грицько помiтив; серце в його якось болiсно тьохнуло...
– Христе! – гукнув вiн.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...
– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чiпчинi голi п’яти?..
Чи вiд того, що вона нахилялася, чи, може, й вiд того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тiльки зблiдле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хіба ревуть воли, як ясла повні » автора Мирний Панас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 30. Приємного читання.