Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Потiм Христя знову налила чарку, а Грицько пiдсунув її до Чiпки. Випив i Чiпка. Тодi вже сам Грицько налив пiвчарки, посунув до Христi, примовляючи:

– Випий же й ти, жiнко!

Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти борщ.

Принялись до борщу й чоловiки. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив такої доброї горiлки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоцi... Чiпка, як три днi не їв... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самi хазяїни – такими щирими, привiтними людьми, що вiн аж повеселiшав трохи... З лиця спала в його тума; на лобi розправились зморшки, що як тi хвилi то набiгали, то збiгали; вiн радiсно засвiтив своїми розумними, темними очима й став сповiдатись...

– Так ви, панi-матко, – обернувся вiн а словом до Христi, – хочете знати: чим люди виннi в моїм безголов’ї? Усiм виннi! Од самого малого, непримiтного, до самого великого, найбiльшого... Ви тiльки погляньте: як вони мiж собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Егеж! Вони б мали – один одного в ложцi води втопили, з лиця землi змели!..

Грицько всмiхнувся...

– Ну, що тобi до того, Чiпко? скажи менi, бога ради?.. Адже тобi вiд того нi знобить, нi грiє...

– Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрiй нам велено жити? де вона дiлася? хто її вкрав у нас? – гарячився Чiпка. – Куди вона забiгла?.. га?

– А нема правди, – одказав Грицько, – то живи так, як i всi живуть...

– А як не дають жити? Що тодi?

– То все мана тiльки!

– Ой, Грицьку! ой, братiку! не кажи так... важко менi, пече мене таке слово...

– Не знать, що вигадуєш, Чiпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вiк настав, не такi люди народилися...

– Що ж менi робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тiльки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?

– Знав...

– Ти чув, що її одiбрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чiпко, володiй нею! А тепер знайшлися такi митцi, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знав нащо... На те, мабуть, щоб перевiв її на грошi та й повiявся туди, звiдкiля й привiявся... I як, спитаєш, вiн одiбрав ту землю?.. Пiдсипав судовикам... от i рiшенець: не твоя земля, Чiпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..

– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Вiн, кажуть, iнодi помага.

– Ходив. Помiг... Як п’ятдесят карбованцiв, то й поможу!

– Що ж ти?

– Де ж я вiзьму їх?.. Отака-то в свiтi правда! Один прийшов, пiдсипав – i одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованцiв – тобi одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б нiколи не став таким, яким ви мене бачите... Хiба я не знаю, хiба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вiльно, що хоче казати й думати!.. Тiльки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозумiти, що там i до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там дiється, що там витворяється, якi iнодi тяжкi муки гнiтять його, яке лихо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От, i волоцюга я, й п’яниця, й гультiпака... А я – може, кращий вiд них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвiса, бо мої руки до роботи не здiймаються; хай я п’яниця, бо в горiлцi тiльки менi й душу одвести... На чому я її одведу, скажiть ви менi?..