Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Лихо, брате!.. – зiтхнувши, одказав Чiпка й сiв поруч з Грицьком коло столу. – Кого те лихо до добра доведе?

– Що ж тобi за лихо таке?..

– Багато, Грицьку, розказувати... – ще раз зiтхнувши, одмовив Чiпка й скорим поглядом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибiлена, тепла та ясна, тиха та щасна, вiйнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стiни до його лиха прихилялися... На серцi в його стало так люб’язно; думки його повернулися назад – i перенесли його разом на степ; намалювали йому старою немiччю скалiченого дiда Уласа, швидкого Грицька, що на баранi їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. – наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Вiн болiсно всмiхнувся... Глянув на Христю... I понесли його думки на поле, мiж зеленi жита, де вiн перше зустрiвся з Галею... Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надiї; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким подiлитися... На очi наверталися – чув вiн – сльози; вiн боявся, щоб не бризнули, – та водив очима то на Грицька, то на Христю... I здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привiтними, що вiн незчувся, де дiвся його страх перед ними, сором за своє безпуття... Йому забажалося щиро, вiд серця, побалакати з ними, як з рiдними. Звiсивши на груди голову, в землю потупивши очi, вiн став навертати на себе розмову.

– Багато, кажу, – почав вiн, – розказувати... i за день усього не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, – не одскiпаєшся!..

– Хто ж винуватий у вашому лиховi? – обiзвалася, глядя на його Христя. – Мабуть,чи не самi найбiльше?..

Докiр цей хоч i вколов з першого разу Чiпку, оже вiн нi зморшкою, нi поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жiночими устами.

– Та трохи й сам винен, – одмовив вiн, задумуючись. – А то-таки й люди...

– Чим же люди виннi? – сповiдає Христя. Чiпка поворухнувся. Видко, вiн не ждав такої сповiдi. Помовчав трохи, та все вниз дивився, нiби роздумував: чи казати, чи нi? А далi туго, немов слова до язика поприлипали, а вiн їх одривав з великим болем, промовив:

– Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чiпка оцi два слова, скинув очима на Христю:

– Ось годi тобi базiкати! – обiзвався до неї: – готуй лиш краще обiдати, та пообiдаємо всi разом. Ти, Чiпко, ще не обiдав?

– Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, – з жалем признався Чiпка.

Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе вiн був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалiєш... Грицько мерщiй посунувся за стiл, на покуття, та запрохував Чiпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хлiба, до мисок, до печi. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сiдати на ослонi до столу, – як Грицько промовив:

– Чи це б то так на суху й сiдати?.. Воно, мабуть, жiнко, в нас у хижцi й горiлка є... Ми так давно бачились з Чiпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупинi... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не покине, бува?

Христя вийшла до хижi, незабаром унесла пляшку з горiлкою, поставила на столi, й сама сiла.

– Наливай, жiнко!

Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чiпки, промовив:

– Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тiльки бажаємо!

– Дай, боже! – одказує Чiпка.