Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Як, за вiщо? за хлiб! Глянь: як одно тобi зерно! Чисте, повне... немолоте б їв! – Лушня справдi взяв кiлька зерен у рот i жував.

– Та сцо з, по карбованцю?!..

– Та нi, не по карбованцю, – одказує Лушня: – вiн дешевше вiддасть.

– Де з хазяїн? Цому вiн не йде торгуватись?

– Вiн у хату пiшов... мабуть, води напитись... Побiжи лишень, Петре, та кликни!

– Чiпко! Чiпко-о! – гукнув Пацюк, до хати йдучи.

– Чого? – подає голос Чiпка з хати.

– Iди ж кiнчать, чи що.

– Я сказав: жидовi не продам.

– Чому?

Чiпка не обзивався. Пацюк пiдождав трохи, Чiпка не виходив з хати.

– Iдiть сюди, до хати! – гукнув Пацюк на Лушню з жидом.

Тi рушили, ведучи все-таки розмову про жито.

– Нi, ти, Овраме, не скупися, – каже Лушня. – Хлiб, я тобi скажу, такий, що, от ми скiльки молотили, а не бачили такого на селi!

– Та сцо хлiб? Хлiб – як скрiзь хлiб.

– Та нi! То не з тiєї землi. Це тобi хлiб з цiлини, та ще такої цiлини, що рокiв з десять нi рала, нi плуга не бачила... Це з ситої землi хлiб, – розпинався Лушня.

Тут вони саме дiйшли до хати.

Чiпка сидiв собi в хатi, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товаришi з жидом, вiн обдивлявся тяжкою працею наскладанi стiжки. Чорнi зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавнiй час, коли вiн, ще весною, назирав оцей самий хлiб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрiвся з Галею, – балакав, жартував з нею... Коли вiн жав його, рано встаючи, пiзно лягаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серцi надiю вдвох се добро поживати... Тепер та надiя почорнiла, як i його колись зелене та золоте жито... Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль...

«Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!» – думав вiн.

На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чiпка вискочив на порiг, та – як одрубав – грiзно промовив: