Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сатанаїл заздрив. Согрiши Адам з ївою... нехай царствує!.. Людiє! од слуха зла не убоїмся...

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже рiч не про Йосипа, устав, вийшов за сусiдом з хати... Хто тверезiший, собi став за шапку братись. А зосталися самi п’яницi. Той харчав, звалившись пiд лавкою; той сидiв, обпершись спиною об косяк вiкна, та здригував – замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пiсню – чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»...

Аж перед свiтом приплiвся Чiпка додому, ледве на ногах стоячи – п’яний-п’яний, п’янiший землi...

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...

– Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чiпка сiв на лавi, схилив голову...

– Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тiльки грошi, та й те...

– Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навiщо все, коли... у-у... у... – завiв на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвiтив повними слiз очима.

Материне серце мов хто в жменi здавив... Давай вона його умовляти:

– Навiщо це ти, сину, сам собi лихо робиш? Це ж ти сам себе з свiта зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землi кiлька лiт, та хлiб їли... й тепер не сидiтимемо без його... Ти тодi малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду... А тепер – не те, що тодi!.. Тепер i ти заробиш, i я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!

– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нiчого – анi-нi!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! I добро й душа пропала... бо немає правди на свiтi... немає мiж людьми... Тепер моє щастя – ось-ось було, та... уплило!.. – Чiпка розвiв руками – i задумався...

– А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавидiли – з iграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортенр щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дiд – любити... Дурнiї дурнi! не стоять вони слова доброго... їх мучити... му... морр...

Та – пуць! на землю... Так i захарчав... Мотря встала, витягла з-пiд себе ряднину, вкрила нею Чiпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давнi лихi роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на вого чоловiка-москаля... Де вiн? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь пiд шинком богу й душу вiддав... Глянула на сина, що, як той снiп, лежав на долiвцi – харчав, i стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чiпка – вже геть пiдбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив вiн, походив по хатi; не глянув навiть матерi в вiчi; вийшов, нiби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямiсiнько до Гальки... На третiй день – знову на ослонi в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрiтило, там i нiч темна привiтала...

XVI. ТОВАРИСТВО

П’ючи та гуляючи, пiдiбрав собi Чiпка трьох товаришiв щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Всi вони однакових лiт: не то, щоб старi, не то й молодi, – вже пiдтоптанi парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так i говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, – такий балакучий.

Пацюк собi худощавий, низький, мишастий, справжнiй Пацюк, такий i прудкий; говiркий, спiвучий – на селi перший спiвака.

Матня одрiзнявся од усього товариства й норовом, i околом. Який завтовшки, такий завбiльшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткi та товстi, як стовпцi. Не любив вiн нi балакати, нi спiвати, а любив на свiтi одну тiльки горiлку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втiху.

Були вони всi три панськi й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чiпчин батько.

Матня та Пацюк узятi в двiр ще малими пiдлiтками: перший – вiд плуга, другий – вiд овець. Гiрко їм було розставатись з батьком, матiр’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як i вони; тяжко кидати рiдне дворище, де їм знаком! були всi закутки, де їх родила й пестила мати; зеленi степи, де вони викохували хлоп’ячi сили; гiрко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського... Та що ти вдiєш супроти панської волi? Пановi треба... на те в його й крiпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матерi пана – викладали йому, що бiлоголовi сини їх, як старшенькi, єдина помiч у труднiй працi, – та не помогли нi сльози, нi викладки... Пановi що? Хiба пан думав про гiрку працю, хiба йому слiд до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнiвався, що його панську голову якiсь сiльськi жiнки клопочуть такою дурницею... та й звелiв попрогонити матiрок з двору. Пiшли матiрки, понесли невимовленi прокльони на устах, гiркий жаль у серцi... А сини їх зосталися в дворi пiдпасачами: один – коло скоту, другий – коло овець.