Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Побiйся, Чiпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Менi свiт не милий, менi... – Не доказала, залилася гiркими сльозами.

– А менi?.. Менi, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце вiд болю як не розiрветься!.. якийсь iрод в йому, мов свердлом крутить... Так ще менi, – на?!.

– Нащо ж ти п’єш, сину?.. Чи воно тобi легшає? Слухай отих братчикiв, що понаводив з собою, то вони тебе пiдведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дiнуться...

– Не бреши, стара! – перебив її Петро Пацюк.

– Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а менi, старiй, не приходиться!..

– I що то воно за мати, коли йде на сина жалiтися? – пiддає Лушня огню Чiпцi. – Хiба то є мати?! Який добрий чоловiк скаже путнє слово про неї?!. Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, – не чула!.. Нi! вона зараз: ось, мов, який мiй син... Берiть його, люди добрi, та садовiть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.

– Бач, що кажуть люди?! – гука Чiпка. – Чуєш, що кажуть?!

– Люди?! – сумно, гiрко, з плачем промовила Мотря, – та бiльше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла...

Довго ще Чiпка гукав, довго кричав, та, витягши з скринi материну нову бiлу свиту, майнув з товариством до Гальки.

Стояла вже пiзня осiння пора. Холодний вiтер вривався в побитi шибки й навпростець вiяв у розчиненi дверi, що покинув за собою Чiпка. Мотрi зробилось холодно. Устала вона з печi, щоб хоч дверi зачинити. Гляне – в хатi, як у пустцi: стiл перекинутий, горшки побитi, скриня розчинена... Кинулась Мотря до скринi, – та й охолола... Там усе перевернено, перекидано, порито – i свити немає... Мотря так i впала на скриню!

– Боже ж мiй, боже! скiльки я лiт працювала, скiльки нiчок недоспала, думок передумала, здоров’я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер – рiдна дитина все по шинках розносила!..

Сльози в три ручiї ллються; жаль та досада давить одурене материне серце... Насилу пiдвелася з скринi.

– Боже! Великий заступниче! – замолилася, здiймаючи руки до бога: – єдина надiя, єдина утiха, – та й та мене одурила... Побий же його свята твоя сила, де вiн ступнем ступить, куди вiн лицем повернеться, коли вiн так зневажив матiр стару! Дай йому, господи, дiждати такої шани та честi вiд своїх дiток...

Та зв’язавши останнє своє збiжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася – i пiшла до сусiди, старої баби-пупорiзки, що жила недалеко вiд їх дворища.

Немає тодi Чiпцi впину, немає заборони, бо й у хатi нiкого немає... Так, з побитими вiкнами, стояла вона на край села пусткою. А Чiпка – одно гуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що тiльки на очi навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навiть усю одежину. Зосталося тiльки те, що на йому: латана свитка, дранi штани, та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить вiн по селу вiд шинку до шинку, день у день, нiч у нiч; а перед свiтом, як домовик, iде в свою пустку... Нiчого нема!.. Тiльки й зосталося, що в току стiжки недомолоченого хлiба...

– Нащо-то в тебе хлiб гниє в стiжках? – раз питає його Лушня. – Продай його жидам: усе ж грошi! А то так i пропаде...

– А справдi, – промовив Чiпка.

На другий день кинулись хлопцi вишукувати купця. Чiпка шукав свого чоловiка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чiпка коло стiжкiв.

– Чiпко! – гукнув Лушня ще за двором: – купця ведемо.

– Жида?