Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Лушня родився й виростав у панському дворi. Умер старий Лушня, що жив на Вовчiй Долинi, на хуторi, покинув дочку-дiвку на свiтi. Одним одна робоча сила в сiм’ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукiль, зосталися... Як на те пановi заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, – бо, на лихо собi, й непогана була. На її ж мiсце перевели на хутiр сiм’ю з двору. Спершу плакала дiвка та боялась усього, а найбiльш – як би догодити старому пановi. Та, видно, догодила-таки, бо через рiк з дiвки стала молодицею, породивши бiлолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як пiднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, – старого тодi вже не було на свiтi, – чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а бiльше всього – стояти в кутку передньої коло дверей кабiнету, на случай якого приказу. Всього натерпiлося хлоп’я. Iнодi, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тодi не то, щоб одсилав спати, нi: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколiшки на всю нiч. А iнодi, щоб не задрiмав, бува, й навколiшках, пiдсипав гречки пiд голi колiна... Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, – присiкувався до хлопця, та бив зате, що той нiби покрав, тодi, як, роздивившись гаразд, – бдяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замiрявся вкрасти, бо перестановлював усе... Гiрко прийшлося хлопцевi таке життя, злiсть накипала в молодому серцi. «Коли не краду, то б’ють, – дума сам собi, – за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!». I через рiк, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодiячка, котрому нiчого вкрасти все, що тiльки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що вiн i сном i духом не знає, як воно опинилося у його в кишенi... Може, хто другий пiдкинув, щоб тiльки його вибили, – виправлявся вiн. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бiйкою нiчого не взяли. Пiдрiс вiн, став ще хижiшим, ще запеклiшим. У краде,бувало, який пустячок та й пiдкине другому, щоб вiд себе очi одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, вiн ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б’ють, а вiн собi нишком крадiжку поживе, та й смiється потайно...

Злодiйкувате життя не по душi самому запеклому злодiєвi. I в такого iнодi бувають часи, що оступлять його добрi думки, мучать його, розривають... Чоловiча совiсть не замирає в самiй запеклiй душi. Не замерла вона й у душi Тимофiя Лушнi. Бували такi години, коли вiн, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собi думав: «А може ж, воно й грiх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сiм, то на тiм свiтi!..» Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тодi вiн, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь у мученiй душi, прихилився до скляного бога: привчився горiлочку вживати... Помiтили раз його п’яним, – вибили добре на конюшнi, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було лiт за двоє перед волею. Йому було тодi лiт двадцять...

На станi – вiльнiше трохи, нiж у горницях. Та – що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут – хоч i бачать панськi конi, то нiкому не скажуть... Передньої покинути не можна; а з станi – коли не вдень, то вночi вирвешся... Лушня встряв у шинки. Там вiн зазнався з Матнею i Пацюком. Цi – теж повиростали в неволi. Хоча вiльнi степи та широке поле, де вони влiтку скот пасли, одводили трохи їх замлiлi душi, зате зимня пора налягала на їх плечi важкою вагою й давила обох... до горiлки! Поробились вони п’яницями, волоцюгами, злодюгами... У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися – i таємна крадiжка, схови та перехови, та нiчнi пропої накраденого стали їх товариською роботою...

Мучились-мучились пани з ними, та не дiждавши й тих двох рокiв, що крiпаки повиннi були одробити пiсля волi (а роки тi здалися довгi-довгi, тяглися вiками!) – повиганяли їх з двору на всi чотири...

Не маючи нi землi, нi оселi, нi пристановища, – нi пiд собою, нi за собою, нi перед собою, – як вiльна птиця в полi, як дикий звiр у борi, – хлопцi розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом вiд лихої години?.. Ще пiд будень сяк-так: де-небудь на роботi: в жидiв дрова рубати, в людей молотити, вiяти, косити... А як вечiр настане, або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч пiд греблю!.. Нiде притулку немає, нiде пристати, спочити. У селi двi мiсцини некупованi. Одна – вулиця, друга – шинок... Тiльки на вулицi небезпечно. Ляжеш пiд тином спочити – собаки стягнуть; посеред вулицi – наїде хто, а хоч не наїде – волоснi пiднiмуть, запруть у чорну, подумавши, що п’яний... Зостався – шинок... I за шию не ллє, й тепло, й людно... Є де, хоч не розкiшно, спочити пiд лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспiвати, випити... Став i нашим хлопцям шинок рiдним батьком, горiлка – матiр’ю. В шинку вони мали собi захист, притулок; чарка горiлки стала їх порадою й одрадою... Шинок нiколи не пустує: то той, то другий... I нашi хлопцi тамi, Як перепаде чарка горiлки – за упокой раба божого, за здоров’я народженого, або й так по пригодi, то й добре! Веселий спiва вiн, коли спiвають тi, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що нi роботи, нi в шинку нiкого, а в самого нi крихти хлiба, нi шага грошей – їсти, аж шкура болить, випити – аж за серце ссе... не грiх тодi й пiдняти, що легко лежить!..

З оцими-то злодiйкуватими ледацюгами, гультiпаками зазнався Чiпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрiв вiн їх раз, удруге... як частував кожного, хто пiдвертався пiд руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому своє бiдолашне життя, про свою гiрку долю, привернули його жалiсне, тепер проюжене нещастям, серце – i потоваришували... Цiлий день п’ють та гуляють по шинках, гуляють юдi й за пiвнiч, а перед свiтом iдуть до Чiпки висиплятись. Виспляться, викачаються, вiзьмуть з собою Чiпку та з добра його що-небудь, – та знову в шинок... Так кожнiсiнького дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чiпку; потiм того – лаяла, ганьбила; а далi – бiгала в себе по вгороду, по вулицi та кричала-репетувала:

– Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя бiдна голiвонька... Тепер же менi все одно, що з мосту та в воду...

Стрiвають люди, жалкують, розпитують...

– Та як же?.. як же?.. – розказує кожному з плачем Мотря: – любий та милий був, а то ж зразу... на тобi, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу – свитку пропив, одежу всю – в однiй сорочцi, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вiвцю пропиває... Та й товариство пiдобрав пiд пару – волоцюг зо всього свiта... Боже мiй! що ж тепер робити менi, бiднiй?..

– Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, – [радили] люди Мотрi...

– Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. – плаче Мотря. – Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю... гiркими докорами очi вибиваю... Та що з того?.. Сказано: як об стiну горохом!..

– То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холоджниiй! Витверезвиться – опам’ятається, а то ради, – йому вже памороки забило...

Послухала Мотря людської в волость. Узяли Чiпку п’яного, силомiць посадили в чорну. Незчувся, як i заснув...

Надвечiр оглянуться товаришi – нема мiж ними Чiпки. Увечерi пiшли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

Iде Чiпка додому... У головi – хмiль; на серцi – зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

– Яка вона тобi мати? жалiтися на сина?! Хто назве її пiсля сього матiр’ю? Садовiть, мов, сина в чорну: через його менi життя немає!.. Де се воно таке на свiтi видано?!

Не йде Чiпка – летить додому; не лише – огнем паше i, як скажений бик, налiтає на хату... Брязь! – одно вiкно... Дзень! – друге... Посипалось трете... Грюк! ногою в дверi... Полетiли й дверi в сiни. Мотря з переляку залiзла на печi аж у куток... Убiг Чiпка в хату, кричить:

– Де вона?.. де стара вiдьма?.. Чи не замiж, бува, забажала?.. Може, бахурiв навести заманулося?.. То щоб син не перечив, – у чорну його!..

Уразили такi гадючi слова материне серце. Як пiдстрелена горлиця тiпається-б’ється, тихо туркоче й стогне: так мати затiпалась на печi в куточку, та стиха, гiрко промовила до сина: