Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Та – гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу...

Тут уже й другi промовились. Слово по слову, чарка по чарцi – полилася з ротiв розмова, а в роти – горiлка, – пiдоспiли ще людцi. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дiд, кремезний ще нiвроку... Його скрiзь по селу знали, як чоловiка письменного: вiн завжди, було, на криласi спiває, посеред церкви апостола читає... А на язик собi вдався балакучий, а надто за чаркою... Та любив-таки й випити. Бувало, у недiлю, пiсля обiду, прийде у шинок, та й почне теревенi точити, та все по-письменному, по-церковному... Зiйдуться в шинок людцi розважитись, з людьми посидiти, побалакати; вiзьмуть пiвкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – i дiда не минуть. Тодi вiн хоч до свiта вже [буде] сидiти та брехати, аби слухали. Iнодi, було, насмiшить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, – а все-таки чаркою не минали нiколи. I Кулик щонедiлi, щосвята в шинку.

Придибав вiн i тепер. За ним – другi, третi. Засiли кругом столу коло Чiпчиної горiлки; п’ють собi, патякають, люльки цмолять. Найбiльше там було дворових. Випущенi на волю, як птиця, без оселi, без землi, без притулку, – вони шукали собi оселi по шинках, щоб швидше скоротати тi тяжкi два роки, котрi вони повиннi були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горiлцi киснути, її п’яним хмелем пiдсолоджували своє гiрке життя: не покинути ж було своєї втiхи тепер! I вони мерщiй кидали панськi двори та ходили вiд шинку до шинку. Коли не було за що випити, пiджидали – може, хто пiднесе чарку-другу. Шинкове панiбратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер. – Чiпка не обминув i їх чаркою...

Як пiдпили вже, то той заспiвав з п’яних очей, той бiдкався, – куди його пристати, як з паном розв’яжеться... А Чiпка не дослухається. В однiй сорочцi, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навiжений...

– Що це воно за знак, Чiпко? – питає його Кабанець, коли Чiпка знемiгся трохи: – ти ж, мов, до сього дива не теє?..

– Не вживав? – Нi!.. А тепер буду...

– Чого ж це так?

– Бо нiгде немає правди... немає добра... i землi нема... пропала! Ну й гуляй!

– Та де ж твоя земля дiлася?..

– Де?.. взяли.. одняли гаспидськi п’явки... пропала!.. А земля пропала – все пропало.

– Так, так, – пiдхопили двораки: – без землi – що?.. Без землi – життя нема!

– Риба без води, а чоловiк без землi – гине, – увернув Кулик по-письменному.

– Егеж, еге... А коли так – пий, поки п’ється, гуляй, поки гуляється! Без землi... все по боку! Нащо воно? Навiщо тепер корова, кобила, вiвцi?.. Га?.. Навiщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! – Та, бух! по столу кулаком...

Стiл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навiть упала додолу, пiд стiл, та нiхто не полiз її доставати: всi задивились на Чiпку... А вiн знову за своє:

– Дядьку Якове! Нiхто не зна... о-ох! нiхто не зна... Проклятi! П’ятдесят рублiв хотiли за землю.... Не в землi сила, не в землi вона була... нi! Земля – що?.. Земля!.. Хлiб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землi – усе пропало... усе! – Чiпка придавив на останньому словi, повiв грiзно по хатi очима, заскреготав зубами, положив на стiл руки, схилив на них голову – та й притих...

Люди дивувалися, поглядаючи на Чiпку, – дивувалися його непевним речам, а проте пили його горiлку, поки до каплi випили. Тодi дехто давай рушати.

– Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один крiпак до другого, що сидiв та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... – Чув, Микито? рушай!

– Пiдожди трохи, – одказує Микита.

– Чого?.. Ходiм, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лiчити, дарма що вiн по-письменному балакає...

А Кулик глянув на крiпака, похитав головою i залепетав :