Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

«Бач, бiсовi кацапи! – подумав Максим, – якi в себе городи позаводили, а села бiльше на загороди схожi, нiж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди...»

Привели їх до кам’яницi довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства – i в палєтах i без палєтiв... Ходило те панство помiж їх рядами, обдивлялося...

– Ай да маладец какой! – промовив один до Максима.

– Собi такий удався! – одрубав Максим. Усi зареготалися. Панок грiзно глянув на Максима – i пiшов далi.

– В казармы! – хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великi, просторi, тiльки темнi та чорнi; по стiнах цвiла плiснявка; патьоки збiгали додолу. Посеред хат стояли довгi столи у три ряди: то нари для спання. На долiвцi – смiття по боки. У хатi стояв мов чад; смердiло, як з помийницi.

– Тут, видно, чорти жили, а не люди! – промовив Максим, увiйшовши.

Усi сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми нi рук, нi нiг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони в тюрмi, в неволi... Що, якби побачили родичi, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навiки... Були такi, що плакали, згадавши про домiвку... Нелегко було й Максимовi; оже вiн не плакав, а насмiхався над усiм... i над кацапами, i над своїми, i над собою. Є такi люди, що найважчу тугу виливають смiхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони нiколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим i Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двiр; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто бiля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замiсть передишки, некрути одпрохалися в старших москалiв город подивитися. Тi одпустили. Проблукали нашi новобранцi цiлiсiнький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побитi. Новi дива, котрi вони бачили в городi, прогнали вчорашню думку про домiвку.

Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв барабан. Пiднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелi; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... «I нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..» – думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гiрше каторжної роботи.

Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов старий москаль! Старi москалi дивувалися його дотепностi та вихвалювали перед молодшими – неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницiю – ранець, каску, притупею, – дали шинелю i ружжину. Як убрався Максим – москаль москалем. Рiдна б мати не пiзнала! Меткий, поворотний – на всi боки москаль!

Вранцi-рано пiде на учення; промуштрують їх – геть уже сонечко пiдоб’ється. Ведуть снiдати кашi з салом, а того сала – i духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збiр: обiдати. Пообiдають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче – знову на учення. Муштруються вже аж до пiзнього вечора...

Минають мiсяцi, рiк... Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! – думає Максим. – Хоч би вже повели куди-iнде... або ворог де вирискався!.. А то – муштра та й муштра! Та хоч би рiзна, а то: яка сьогоднi, така i завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; прицiняйся разiв сто на день... а хоч би тобi раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобi муштра... на ученнi, й на смотру, й на парадi пiд церквою... Уже так затвердив, – як свої п’ять пальцiв... Нi, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти...»

От i давай Максим свою нудьгу розгонити: став горiлку, як воду, дудлити... Москалi пiдхвалювали його за те, що «чисто» п’є; iнодi й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Тi грошi, що мати передала, давно пропив...

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованцiв. Товаришi розняли руки. Дали кварту горiлки. Максим як приложив до губiв – тiльки на три ковтки й стало. I хоч би скривився, поморщився! Тiльки мов очi заблищали та повеселiшав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованцiв, дає йому.

– На бiса менi грошi? – крикнув Максим. – Катай, братця, на всi!..