Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Пропили тi п’ять карбованцiв, попилися п’янi, як земля – насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночi перевiрка. Недолiчилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двiр, – аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони. – Не сумуйте, братця! – утiшав Максим. – Сiм бiд, один одвiт! Я вас визволю.

– Як же ти нас визволиш?

– А так: кажiть, що я напоїв.

– Ну то що?

– Ну, то й нiчого. Там уже моє дiло... Коли це – кличуть їх до ротного. Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять москалi та одно твердять: «винуватi!», «винуватi!».

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторнiсть.

– Я, – каже вiн, – усьому виною, ваше б-родiє! Я їх напоїв. От уже скiльки тут, а не зiбрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нiчку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родiє, скiльки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тiльки моїх товаришiв, учителiв!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз... засеку!»

Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже б солоно прийшлося...

Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смiливий, вiн скрiзь давав усьому привiд; оступався за товаришiв, коли тi де на гулянках заводили спiрку; говiркий, вiн завжди вибрiхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачi в одежi, – вiн не жалував нiчого свого.

Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариськi пропої...

Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбiжить, бува, люльку в спiрцi, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копiйцi – i купували; чи порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимовi!

Привик Максим до такого життя. «Нi, – думав вiн, – Московщина далеко краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вiтер по степу; а люди – кожен сам собi... А тут – чого душа забажала – все є; а товаришi – брати рiднi: за ними, як у бога за дверима: i поможуть, i виручать... з ними краще, нiж з батьком та матiр’ю!»

Максим, як там кажуть, i горенько покотив! Одно тiльки його мучило, одно здавалося гiрше печеної редьки, становилося руба у горлi. Це – життя у казармi вонючiй та вонюча їжа. Хлiб той – чорнiший землi, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що вiн у шаплику ногами мiшаний, то аж занудить... Капуста – до носа не приводь; каша – з рота верне...

– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: їсти нiчого!

– Пiдожди! – одказують, – дiждемо недiлi, будемо прохатись на прокормлен! є. Коли б тiльки нам хвiдхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

– Куди на прокормлєнiе? – пита Максим.

– Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!

Максимовi стало нiяково. Одначе вiн на те нiчого не одказав.

Дiждали недiлi. Тiльки що почало на свiт благословитися, – прибiгають товаришi.