Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало своїх степiв безкраїх, свого неба високого: тут за лiсом було тiсно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. I справдi воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осенi, – темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; перепадали частi дощi.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шiстдесят лiсом – нi хатинки, нi людинки!..

– Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей немає?.. – толкуються самi мiж собою.

– Та тут либонь один тiльки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, – одказав хтось.

Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся... З-пiд тесової стрiхи якоїсь чорної будiвлi показався димок... Очi напрямились на його.

– Що то? кузнi? – пита Максим.

– Село, – одказав йому старший москаль, що вiв їх.

– То це кузнi у царинi?

– Не, то – избы.

– Що то за iзби?

– Хаты, по-твоєму, хахол!

Максим зареготався.

Увiйшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати – чорнi, як комори, закуренi димом... Де-де забовванiли й люди – в личаках, у довгополих балахонах, з бородами...

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрiзь по стiнах, та було їх i в стравi, i в квасi. У хатi – не виметено, смiтник по колiна, несло од його чимсь смердючим; пiд сволоком лави, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут були замiсть лiжка... Свiтили в хатi не смальцем або олiєю, а якимись тонкими лучинами... Дим з печi валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлi, рiзав очi... Максим не полiз на «палатi»; страшно йому було прилягти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч не прилягав: з хати ходив надвiр, знадвору – в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хатi)...

Ранком знову погнали їх далi.

Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще таких же сiл, може, з десяток; минули й город один... Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм, а то все чорнiло сiро-чорним цвiтом... За городом тiльки якась фабрика мурiла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували нашi некрутики! А до того ще попiдбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на мiсце, – хай воно вдесятеро буде гiрше того, що бачили, аби спочити. Iшли вже два тижнi й два днi...

Аж ось, пройшовши ще днiв з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те мiсце, куди їх гнали. Лiси щодалi все рiдшали та рiдшали; почалося нив’я – не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там лiс був); а здалека заманячило їм щось високе – то там, то там... Пiдiйшли ближче, побачили верховини церков – iз золотими банями, i з блакитними, а найчастiше – по зеленому полю золотi зiрочки... Ще трохи – вiтер доносив до них заводи дзвонiв, гвалт, крик... Серце в кожного радiсно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике мiсто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкiм згiрку. Внизу, посеред города, текла рiчка – широка й глибока; багато по нiй снувало барок, плотiв, пароходiв; коло рiчки й на вулицях – гармидер, крик, тiснота, як на ярмарку...

Багатство мiське некрутiв здивувало. Там – цiла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сидiли бородатi кацапи-купцi й закликали прохожих, разом викрикуючи, якi у них товари. От – базари з усякими наїдками, напитками. «От би це в Пiски перенести!» – не втерпiв Максим... А це – величезнi хороми з такими вiкнами, що всього тебе з нiг до голови видно, як у дзеркалi... Вулицi широкi, рiвнi, каменем убитi.