Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. якi дверi, вiкна повставляли... всього тебе, як у водi, видно! I що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рiк не од-служив за неї!.. Таке багатство, такi розкошi!» – думав вiн, проходячи широку вулицю величезних магазинiв.

Улиця – справдi на диво. По обидва боки сплош-ним муром витяглись у струнку височеннi палаци: i бiлi – як снiг, i зеленi – як рута, i блакитнi – як китайка. Пiстрота кидалась у вiчi. Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини – машинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саєти блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

– Дядьку Остапе! – обернувсь Грицько до одного з своїх. – Що то?

– Ляльки.

– Навiщо?

– Панам на iграшки...

– А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте – як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От, якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!..

– Хiба, ти думаєш, вiн живий? То зроблено з чогось.

– Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!

– То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли...

– А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! – допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неї.

– Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику заробимо.

Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «I що воно за звiряка? – думав вiн. – Грива тобi, як у коня; а само – бог його знає, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б. то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не подужав... а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи одженеш... I де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий...»

– Дядьку Остапе!

– Чого?

– Що воно таке за звiряка ото? – питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.

– Та я й знав, як його звати, та забув!

– Кого там звати? – питає третiй чоловiк.

– Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, – одмовляє Грицько.

– А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?