Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Здорова була! – гукнув їй на саме ухо Чiпка, скравшись з-за спини.

Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утiкати, та, висипавши на землю квiтки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.

– А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? – пита її Чiпка.

– Я й тiкати не буду... – перевiвши дух, одмовила вона, та й пiдвела на його свої оксамитнi очi. – О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобi!

Од iскристого погляду, од її голосу, свiжого та дзвiнкого, – так i звився Чiпка. – «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» – промелькнуло у його в думцi. Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився – сiв поруч з нею.

– Що це буде? – обiзвався перший, показуючи на недоплетений вiнок.

– Хiба не бачиш? – вiнок! – аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Вiн схилився бiля неї трохи на лiкоть та скоса поглядав на її личко, що вiд такої несподiваної, тривоги зашарiлось, здається – пашiло полум’ям. Вона пiдбирала квiтки та зв’язувала в невеличкi пучечки одномасних кольорiв. Навкруги тихо, гарно, зелено; тiльки буйнi жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми – i легко й мило було дихати...

– Се твоє поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.

– Моє.

– I хлiб твiй?

– Мiй.

– I то, пiд гаєм, твоє?

– Моє.

– А я тут мiсцину найдужче люблю... Бач, якi на нiй гарнi квiтки ростуть.

Чiпка не потрапив, що їй одмовити, – та замiсть того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спускає з неї очей.

– Чого ти дивишся на мене? – обiзвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...

Чiпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очi своєю рукою.

Чiпка – сам не свiй... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю бiленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп’яв свої очi.

– Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! – Та взяла справдi й повернулась до його спиною.