Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще – i тихо й вiльно...

Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своїх. Цiлою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарнiша, хто її робить по своїй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квiтками надiї... Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покiйний.

Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоїсти та виспатись. I спав вiн ту коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд сонця, – знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.

– Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? – казали йому земляки-селяни.

– А що? – усмiхаючись, питав Грицько. – Чого тут дивиться? Узяв косу – чеши!

– Гляди лиш, щоб очкур не урвався, – хто-небудь щипне.

– Не бiйсь: не твоєї натури! – одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося пiд осiнь лiчити заробiтки, – тiльки сотню й налiчив!

«Воно й добре, – дума сам собi, – оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдiєш? Поганенький грунт можна купити, – так же до грунту ще багато треба. Де ти, об вiщо руки зачепиш?.. Хiба на зиму зостатись?»

I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi – до Ростова. На дорозi зустрiв вiн таких, як i сам.

– А куди? – завжди питали його подорожнi.

– До Ростову.

– Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! – раяв йому один з них.

– Чому?

– Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.

– Зате ж далi.

– На пiвтижня... То що? Ходiм!

– Та чи ходiмо, то й ходiмо, – подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми.

Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань. Лиман перед їх очима – скiльки засягнути – лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.