Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Бо хороша дуже...

Вона осмiхнулася, навела на його свої чорнi очi – гладила ними, вабила...

– Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вiнка доплести...

– Нащо ж ти побила?

– Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi! – Та як пихорне його руки своїми, – так Чiпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi.

Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на неї, то в той бiк, звiдкiля вчувся голос.

– Хто то? – питає вiн.

– Не знаю! – промовила вона. – Та як сполохнута перепелка, разом зiрвавшись з гнiздечка, прожогом пурхає вгору, – так вона одскочила вiд його, i – тiльки оком моргнути – майнула подовж жита.

Чiпка пiдвiвся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тiльки розлягалося за нею, як розлягаються хвилi пiд натиском дужої руки, що керує човном. Далi та далi, пролинувши через квiтучу луку, вона пiднялась на гору, стала з очей зникати... Чiпка пiдтюпцем побiг собi в догоню за нею... Вона окрилася за горою... Вiн напружив ноги, наче доганяв злодiя; мчався стрiлою; миттю вискочив на гору, перевiв дух, глянув на долину – i йому в вiчi кинулось ось що. Коло хутора, гiн, може, зо двоє вiд гребеня того самого згiрка, на котрiм стояв вiн, пiд двором стояла натоптувана жiнка, наставивши руку над очима вiд сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дiвчина бiгла прямо до жiнки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я – ось! Ось-ось – зараз!.. зараз...» – Незабаром вона опинилася коло жiнки, та разом обидвi й пiшли у двiр.

– Ну, тепер же i я знаю, чия ти! – промовив голосно Чiпка й весело повернув назад.

Пiслля того – не пiзнати Чiпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став вiн веселiший, привiтнiший; iнодi можна було й пiсню почути вiд його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надiєю; свiт йому любо усмiхається, хоч i бачить вiн у йому лиха багато, плачу, лементу... Вiн тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе...

Повернеться вiн до себе думкою, чує, як у головi борюкається острах з надiєю: то надiя подужує острах, то острах – надiю. Оже надiя все-таки зверху! «А може... всього на свiтi буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться...» А страх знову сполохне надiю: «Може, москаль її пановi судовому кохає... не попусти, боже! зав’яне, помарнiє свiжий квiт її вроди пiд холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть яснi очi, поблекнуть рожевi уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж двi! А може... – проривається наверх-таки надiя: – щастя, як трясця...» – I очi в його засяють радiстю; серце затрепече в грудях вiльнiше...

З того часу – поле як причарувало його. Перебуде день, два, – та й iде... – «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати...» – Ходить по полю, з ниви на ниву, вiд шляху до гори, вiд гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється... – «Отут її вперше забачив... осьдечки вiнок плела... ось та мiсцина, де сидiли... сюди тiкала... а це, видно, недавно ходила, бо свiжий слiд...» Дививсь – не стямився й звiдки, вихопилась та й почимчикувала житами, тiльки одежа матнається... Чiпка помiтив – берегтися стала.

– Ач, утекла!.. – мовить вiн голосно. – Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дiвчина ж!!

I вертає вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

VII. ХАЗЯЇН

Ну, а Грицько що?

Грицько – непромах. Як тiльки почув, що дiда в двiр беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годi на баранах їздить, годi за вiвцями ганяти, – бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тiльки й того, що на менi... Час, мабуть, про хлiб подумати». Подумав, – та тiєї ж таки весни й покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, – потяг i Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину – торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращi й чоботи.

Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрiчати, – все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те вiн дивувався, рота роззявивши.