Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– А де ж воно водиться?

– Десь за морем.

– А хiба й за морем є земля?

– Бог його знає. Видно, в, коли цей звiр з-за моря...

– А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немає, а тiльки три коти... на них i земля держиться...

– То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! – одказав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.

Iшли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своєю думкою.

Вийшли з мiста в поле на битий шлях. Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рiвного як долоня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, – тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима_ виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своїми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську – хатину, нагадала про жiнку, про дiток... Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, – усе в неї до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертається, дiло горить у неї в руках, – чисто, гладко... Дивиться вiн на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Вiн аж розривається, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви – обiдати; пiсля обiда – полягають одпочити... А тут – дивись: Iвась або Василько прилiзе, стає дибки коло матерi, спинається їй на руку, не дає задрiмати.

– Пiди, Iвасю, пiди гратися, – каже мати, – поки тато задрiмає...

– Дi-ма-ю... ма... – лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крiзь вiї да серцем радiє...

Син одступив од матерi; дибає малими ногами до його. Вiн умисне повернув набiк голову – скоса поглядає на дитину.

– Бач, бач! розбудив батька, – каже мати, – не дав спочити...

– Бу-див... ци-ти... – одно лепече дитина.

– А батько вiзьме прута, та – аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матiр.

– Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собi за матiр’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

– Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постiй: я тебе закину, – обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усмiхається. Жiнка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловiка...

– Нiчого я б у свiтi не хотiв, – шептав вiн серед таких думок, – тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б – усе мав... Хлiба б ми заробили за лiто та й зажили б цiлу зиму!

Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив вiн безкраї степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучої згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.