Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, – та все-таки заглядав в вiчi.

– А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вiнком по головi й по виду бити.

«Бий, – думає Чiпка, – бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»

Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! – Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, – сама вже послала йому бiсики очима...

Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, – так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.

– Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! – закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

Тодi вiн випустив.

– Ну, та й удрала ж, – аж закрутило в носi! – каже вiн, скривившись.

– А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. – каже вона. А в самої очi – так i смiються, так i грають!

– Дурна ти... хiба що?

– Як що? Он, послинив... ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.

– Не одкусив же, – смiється Чiпка.

– Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.

– Якби подужала.

– Тодi б побачив...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн – на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пишнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори свої похиленi колоски.

Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вiї, запитала :

– Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

– Нiколи було, – не признається Чiпка, а сам собi подумав: чому я її не зустрiчав тут?