Розділ «ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

Утиснутий з одного боку російським військом та гетьманом Многогрішним, з другого – поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою віддався під протекцію султана і просив дати йому помочі одбитись од ворогів, на Січ же він послав листа з поясненням, що змушений віддатись під протекцію султана через те, що за Андрусівською умовою Польща виторгувала собі Правобережну Україну у царя, не спитавши її згоди, як торгують тільки немовлячу тварюку, він же має за ганьбу скоритися такому торгові.

Велика руїна України

Тим часом польський король, рішивши скінчити з Дорошенком, вислав проти нього чимале військо з коронним гетьманом Собеським, до котрого прилучилися Ханенко з кількома полками козаків і Сірко з запорожцями. Почалася справжня руїна України. Засліплені ворожнечею до Дорошенка за його спілку з султаном, запорожці разом з поляками добули й поруйнували по Поділлю городи Брацлав, Могилів, Ямполь, Тиманівку, Яругу, Бар, Мобеж, Вінницю й інші. Найдужче при тому оборонявся город Кальник, і полякам так і не вдалось його добути.

Поки тяглася ця війна, на поміч Дорошенкові прибули турки й татари, і з їхньою допомогою Дорошенко скоро розігнав козаків Ханенка і вигнав з України поляків. Тільки та поміч татарська була гетьманові на лихо: управившись з Дорошенковими ворогами, татари почали брати собі заплату живим ясиром. Вони розбіглися по Україні загонами і стали забирати людей у неволю. Стогін пішов по Україні, і людність зовсім одвернулася од Дорошенка та почала тікати за Дніпр у Гетьманщину.

Поки запорожці плуталися з Брюховецьким, Суховієнком та Ханенком і намагалися верховодити справами України, турки поновили на острові Тавані Аслам-Кермен, збудували проти нього на правому березі Дніпра ще й другий міцний город Кизикермен, так що зовсім прибрали до своїх рук низ Дніпра і одрізали Запорожжя од моря й лиманів так, що від славних морських походів Сагайдачного на Синоп, Кафу та Царгород на Січі лишилися тепер самі тільки згадки.

Року 1670 кошовим Запорозького Війська був обраний наново Іван Сірко. Він уже розумів, яку шкоду Війську Запорозькому зробили турки й татари, одрізавши Запорожжя від моря, і рішив наново розпочати з ними боротьбу. По весні того року він ходив походом на нову кріпость Кизикермен і намагався її добувати, та без великих гармат нічого не зміг вдіяти. Сунувся було він звідтіля степами на Очаків, та теж не зміг його добути, а попалив тільки передмістя та побрав чимало бранців.

Повернувшись з того походу. Сірко послав у Москву посланців просити, щоб цар прислав на Січ добрих гармат, щоб тими гарматами зруйнувати турецькі дніпровські городи. На те прохання з Москви справді-таки було прислано восени на Січ дві гармати та ще порох і оливо, та тільки на той час замість Сірка кошовим отаманом» був уже Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися знову до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Сірко вже так уславився поміж запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: «А хто, панове товариство, піде зо мною бити прокляту невіру?» – як зразу ж його обступали великі купи козаків. Так року 1671 він з охочими запорожцями ходив походом на турецькі городи Аслам та Кизикермен і останній таки добув і зруйнував, року ж 1672 він вистежив, коли спільник Дорошенка Танмамбет-мурза, повертаючись з України в Крим, спинився на річці Куяльнику попасти коней, наскочив на нього з запорожцями, погромив його і навіть самого захопив у бранці.

Після того скоро сталася зовсім незрозуміла подія. Сірко хотів вислужитися у царя і повіз свого значного бранця Танмамбета на Лівобережну Україну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати, того мурзу цареві у подарунок, але полтавський воєвода з невідомих причин не допустив Сірка до Ромодановського, а звелів заарештувати і вислав його у Москву, з Москви ж славного кошового було заслано в Сибір у місто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу Сірка поміж козаками, боявся, щоб він не став гетьманом. Як гетьман Сірко міг бути небажаним для всіх сусідів, бо завжди рішуче обстоював незалежність України.

Несподіваний арешт укоханого запорожцями лицаря тяжко образив все запорозьке товариство, і воно зараз же почало робити заходи, щоб його визволити. Тому ділу допоміг ще й король польський, що, сподіваючись року 1672 нападу на Польщу турків, просив царя випустити на волю Сірка як найлютішого ворога бусурманів, який найкраще вміє їх громити. Зносини московського уряду з приводу нападу турків лишили історії дуже цікавий документ – «Описаніє Січі Запорозької». Сподіваючись нападу турків через запорозькі землі, російський уряд запитував Кіш про те, які на Запорожжі маються городки для оборони, і от запорожці про свою Січ писали так:

«Город Січа стоїть в устях Чортомлика й Прогноя, над річкою Скарбною. Вал Січі заввишки 6 сажнів, з поля од Сумської сторони й од Базавлука на валу пороблені палі й бійниці, з другого боку од устя Чортомлика та Скарбної пороблені дерев'яні коші, набиті землею. У Січі башта з поля мірою навкруг 20 сажнів, у тій башті бійниці, а перед баштою, за рівчаками, зроблено земляний городок у 110 сажнів навкруги з вікнами та гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на Скарбну, пороблено вісім пролазів, і над тими пролазами теж віконця; завширшки ті пролази тільки одній людині з водою пролізти. Мірою той город Січа з поля од річки Прогноя до річки Чортомлика без малого 100 сажнів. Понавколо того города вирізано рівчак у 5 сажнів углиб; з правого боку города річка Прогной, з лівого – річка Чортомлик, а впали ті річки у річку Скарбну, що біжить позад города біля самого рівчака. Мірою весь город Січа навкруги біля 900 сажнів. Будував город Січу кошовий отаман Лутай з козаками років 20 до того. В Січі мається гарматного наряду: одна гармата мідна ломова і до неї 100 куль, що важать по вісім гривенок ядро на московську міру; 11 гармат менших і до них по 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки і по полугривенці ядро. А ковалів у Січі завжди пробуває біля сотні. Пороху гарматного й ручного 350 пудів, свинцю 300 пудів і труту біля 30 пудів».

Списавши отак свою Січ, запорожці закінчували свого листа проханням, щоб полковника Івана Сірка було визволено на волю і повернено на Січ.

Турки на Поділлі

Король польський Ян Собеський не марно страхався приходу на Україну турецького султана – на початку літа року 1672 султан Махмуд IV з великим військом перейшов Дунай, а далі й Дністер і, помщаючись за напади польського війська на Дорошенка, підступив до Кам'янця. Дорошенко ж тим часом у спілці з татарами погромив під Батогом польське військо і козаків Ханенка. В серпні турки добули Кам'янець і, повернувши на північ, підійшли під Львів і почали його добувати. При тому Дорошенко з козаками підходив навіть під Крехівський монастир, що у ті часи майже один на всю Галичину ще додержував православної віри. Налякана силою турків Польща скоріше пішла з султаном на згоду, і по Бучацькій умові, 7 жовтня 1672 року, віддала туркам Поділля і зреклася України, признавши її за Дорошенком, себто незалежною від Польщі. Підлеглість своїм одвічним ворогам – бусурманам була огидна всякому українцеві, немила вона була й Дорошенкові, і якщо він і пішов під турецьку зверхність, так тільки з тим, щоб врятувати Україні волю. Коли ж заміри Дорошенка здійснилися і він вивернувся з-під Польщі, то зараз же послав у Москву послів сказати, що охоче передасть свою Україну під зверхність російську, якщо тільки цар забезпечить їй становище відповідно до умови з Богданом Хмельницьким.

Цар охоче згодився на пропозицію Дорошенка, і скликаний з приводу цього у Москві земський собор ухвалив прийняти Дорошенка з Правобічною Україною. Того не сталося з одного боку через те, що Польща, як тільки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади над Україною, з другого ж боку через те, що на Лівобережній Україні, замість невідомо за що засланого в Сибір Многогрішного, вже був новий гетьман – Самойлович, і він через посланців умовив царя не приймати Дорошенка під свою руку, а краще затвердити гетьманом обох берегів Дніпра його, Самойловича, обіцяючи не вимагати для України тих автономних прав, яких вимагав Дорошенко.

Московський уряд скористався нагодою, затвердив Самойловича гетьманом і звелів Ромодановському йти з військом і допомогти йому одібрати Правобережну Україну в Дорошенка. Спільники перейшли за Дніпр, опанували Каневом та Черкасами і почали переманювати на свій бік правобережні полки козаків. Дорошенко хотів змагатися, та український люд і козаки відсахнулися від нього. Торішнє перебування турків на Україні виявило всім, що Дорошенко піддався бусурманам, а перебудування турками у Кам'янці костьолів на мечеті страшенно всіх вразило й одвернуло од Дорошенка. Через невеликий час всі правобережні полки признали гетьманом Самойловича, Дорошенко ж лишився з самим тільки Чигирином та кількома тисячами козаків.

На 15 березіля у Переяславі була зібрана рада з представниками од всіх полків, і всі признали гетьманом Самойловича та російську зверхність. Туди ж прибув і Ханенко і, зрікшись свого гетьманства, якого фактично вже й не мав, передав свої клейноди Самойловичу разом з рештою своєї армати. Ті клейноди були надані Ханенкові від польського короля через представників од Війська Запорозького, і запорожці мали їх за свої; гармати ж і коні під гарматами були власністю Війська Запорозького, і воно, почувши про події у Переяславі, зараз же вимагало від Самойловича, щоб прислав коней, гармати й клейноди на Січ, та новий гетьман не звернув на вимоги Запорозького Коша ніякої уваги і тим зразу відвернув од себе низове козацтво.

Тим часом славний Сірко, вирвавшись року 1672 з неволі, на початку року 1673 був знову обраний кошовим отаманом Війська Запорозького, а по весні того року, не беручи участі у змаганні Самойловича з Дорошенком, повів запорожців на турецькі городи Аслам та Очаків і обидва городи поруйнував. Наприкінці ж літа ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський загін, що хотів набігти на Слобідську Україну, погромив його і забрав багатьох татар у бранці. Коли після цієї щасливої перемоги над ворогами Сірко повертався на Січ, то трохи сам з усім своїм товариством не попав у бранці. На запорожців наскочила ціла орда татар у 8 000 коней, оточила їх у степу і три дні добувала. Врешті Сірко таки відгромив орду і пробився з товариством на Січ. Через місяць після того невсипущий козацький ватажок вже опинився з запорожцями за Бугом, напав на Тягиню, спалив її і спустошив Буджак аж до Білгорода.

Лжецаревич Симеон у Січі

Покуштувавши сибірського заслання, Сірко став тепер вороже дивитись на російську зверхність і, почувши, що Дорошенко хотів скоритись Самойловичеві, одраїв йому те робити: на початку ж року 1674 на Січі сталася подія, яка ще дужче розраїла Сірка з московським урядом. Ще коли Сірко ходив під Тягиню, на Січ прибув з кількома донськими козаками молодий парубок, що звав себе сином царя Олексія Михайловича Семеном. Він розказував, неначе його за наказом царя було ув'язнено і заслано в Соловецький монастир за те, що він вдарив свого діда по матері Милославського. Через те, мовляв, він, рятуючись од неволі, втік з монастиря на Запорожжя, маючи надію, що запорожці дадуть йому притулок.

Прибувши на Січ, Сірко довго умовляв невідомого сказати правду і, боячись Бога, не дурити Військо Запорозьке, але невідомий божився, що говорить правду. Щоб ще більше вивірити парубка. Сірко підмовив січового панотця допитати його на духу про те, хто він, коли ж той і на сповіді перед хрестом присягнув на тому, що справді є сином царя московського Олексія Михайловича, Сірко вже повірив всьому, що зайда розказував, і так повірив, що ніхто не мав сили вкинути в його душу зневір'я. Він лишив парубка жити на Січі вільно, а товариству наказував, щоб царевича добре годували і поводилися з ним чемно.