Розділ «ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

Скоро після того Сірко спорядив перший після довгої перерви похід запорожців чайками на море, хоч, на жаль, з історії невідомо, куди саме плавали запорожці і які були наслідки того походу. На початку березня 1674 року Сірко знову вже був на Січі, а через кілька днів туди прибули посланці царські Чудінов та Щоголів, маючи наказ захопити самозванця Семена і привезти до Москви. Сірко зустрів посланців урочисто, але, як тільки почалася розмова про самозванця, сказав, що вірить царевичу, а не посланцям. Березня 12 він скликав раду, і на тій раді царські посли передали кошовому царську грамоту з наказом видати самозванця послам; у тій же грамоті запорожців запевняли, що царевич Семен прожив на світі всього 4 роки і вже давно помер. Коли грамоту було вичитано, Сірко не повірив їй, маючи з слів самозванця підозріння, що грамота підроблена боярами. Вклонившись раді, він сказав:

«Отамани-молодці і ви, панове товариство, Військо Запорозьке низове! Коли ж воно у нас бувало, щоб ми видавали когось, хто приходив на Січ шукати собі притулку? Як цього одного видамо, так Москва всіх нас по одному розволочить! Цей хлопець не злодій і не харциз, а певний царевич!» Після промови кошового, козаки з обурення почали гукати, що бояр треба утопити, бо вони хочуть обдурити військо. На майдані зчинився такий галас, що самому ж Сіркові довелося заспокоювати запорожців, щоб пожаліли його, кошового, і не топили послів.

Цей випадок яскраво показує, як твердо Сірко обстоював стародавні запорозькі звичаї про волю всякого, хто приходив на Січ. Так само Сірко вчинив у другому випадку, коли ж того року захопив Дорошенкового посланця Івана Мазепу, який віз листа до султанського великого візира – він не видав його ні Самойловичу, ні боярину Ромодановському, незважаючи ні на які їхні уперті домагання.

На тій же раді, про яку зараз велася мова, Сірко ще звертався до товариства з словами: «Пошлемо сказати Дорошенкові, щоб не віддав клейнодів Ромодановському, бо у Ромодановського така правда: як одібрав клейноди у Юрка Хмельниченка, то не оддав нам, Війську Запорозькому – то так і тепер зробить!»

Після ради Сірко довго приватно розмовляв з Чудіновим, дорікаючи московському урядові і боярину Ромодановському за всякі од останнього кривди на Україні і за те, що Ромодановський, обіцявши йому у листі царську милість, пізніше, коли Сірко, повіривши, поїхав до нього, віддав його у неволю.

Врешті всі наради й розмови скінчилися на тому, що Сірко того ж місяця вирядив царських послів з Січі, до Дорошенка ж од всього Війська Запорозького послав представником Степана Білого з 25 товаришами, щоб умовити його не віддавати неньки України «під російську зверхність», а спільно з Самойловичем обстоювати її від усіх сусідів.

Коли Чудінов прибув у Переяслав до Ромодановського і розказав про події на Січі, той зараз же послав у Мерефу наказ арештувати дружину та дітей Сірка і перевезти їх у Переяслав. Це було новою кривдою Сіркові, бо, виряджаючи Чудінова з Січі, він послав у Москву посланців спитати самого царя у вічі, чи син його той хлопець, що пробуває на Січі, чи він справді самозванець, і як тільки дістав од царя підтвердження, що то не його син, то зараз же вислав самозванця під вартою у Москву, де його 17 вересня 1674 року було покарано на смерть.

Під впливом запорозьких послів Дорошенко передумав скорятися Самойловичеві і почав оборонятися од нього й од московського війська, та тільки сила його була дуже невелика, і 9 червня військо його було побите, а рідний його брат Андрій був поранений. Після того, не маючи порятунку, Дорошенко знову послав листи до султана й хана кримського, переказуючи, що як за два місяці не подадуть йому помочі, то він змушений буде піддатися царю.

Напади запорожців під проводом Сірка на татар

У серпні 1674 року турки прийшли на поміч Дорошенкові й опанували Поділля й Брацлавщину, а кримський хан пішов Муравським шляхом на Лівобережну Україну. Самойлович та Ромодановський, почувши про те, зараз же одійшли на східний бік Дніпра, Дорошенко ж знову почав підбивати під себе правобережні полки.

Сірко хоч і був душею з Дорошенком, та одвічні традиції Війська Запорозького не дозволяли йому допомагати бусурманському голдівникові. Він скористався з того, що татари вийшли з Криму на північ, і, вдаривши на необоронений Крим, наробив там такої шкоди, що хан зараз же повернув з України назад. Покинув Дорошенка й Калга-султан, що був при ньому, і, захопивши на Правобережній Україні багато людей у неволю, погнав їх до Криму. Сподіваючись того. Сірко засів із запорожцями біля Гаванського перевозу, і, коли татари почали перевозитись, він упень погромив їх, визволив ясир і захопив увесь татарський табір, на доказ чого послав Самойловичеві намет самого Калги-султана в подарунок. Повернувшись з-під Тавані, Сірко пішов за Буг, погромив і там чималу татарську орду і визволив 1000 невольників, що татари гнали в Очаків, а у вересні знову напав на Перекоп і, пробравшись у Крим, багато татарських улусів попалив, а невольників-християн визволив.

Король польський Ян Собеський, що кілька років вже воював з турками, був надзвичайно вдячний Сіркові за його напади на татар. Він кілька разів присилав на Січ посланців з подарунками й подякою Війську Запорозькому і проханням до Сірка воювати спільно з поляками проти ворогів Христа. Сірко приймав королівських посланців прихильно, але од спільних походів ухилявся, бо у такому разі йому довелося б воювати проти Дорошенка, що обстоював Україну від Польщі. Тим часом зносини короля з Сірком дуже бентежили російський уряд, а Самойлович користувався ними, щоб раз у раз посилати цареві доноси на Сірка, кажучи, що Сірко хоче бути гетьманом України під рукою польського короля.

Обурений нападами запорожців на підвладних турецькому султанові татар та на турецькі городи, султан Махмуд IV рішив скінчити з запорожцями так, щоб і сліду од них не лишилося. Він не міг далі терпіти, щоб якась жменька людей перешкоджала йому здійснювати широкі плани. Але раніше, ніж іти на Запорожжя зі зброєю, він, як оповідають народні перекази, хотів спробувати прихилити їх до себе по добрій волі і неначебто послав на Січ такого листа:

«Султан Махмуд IV козакам запорозьким. Я – султан, син Магомета, брат сонця й місяця, нащадок і ставленик Бога, володар царств Македонського,

Вавілонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, державець над державцями, надзвичайний лицар, якого ніхто не переможе, невсипущий охоронитель гробу Ісуса Христа, оборонець самого Бога, надія й утіха мусульман, страх і великий заступник християн, – наказую вам, запорозькі козаки, підклонитись під мою руку по добрій волі без ніякого змагання і мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд четвертий».

Сірко й усе січове товариство неначебто дуже глузували з султанського листа і на раді склали таку одповідь султанові: «Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голим тілом їжака не вб'єш? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не вартий ти синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею й водою будемо битись з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, вірменська свиня,татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіяка, самого гаспида нащадок і всього світу і півсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвіст, різницька собака, нехрещений лоб – хай би взяв тебе чорт! Оттак тобі козаки відказали, плюгавче! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книжці, а день у нас такий, як і в вас, поцілуй же в… нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким».

Такого листа справді міг скласти якийсь завзятий козарлюга, хоч би й Іван Сірко, а тільки щоб такого листа справді було послано султанові од Війська Запорозького, то того ні в якому разі не могло бути, бо всі історичні документи упевнюють нас у тому, що у своєму листуванні Військо Запорозьке завжди було обережне й ввічливе і писало не простою мовою, а дуже кучеряво.

Чи були справді такі листи чи ні, а тільки ще восени 1674 року султан прислав із Стамбула у Крим на кораблях 15 000 яничар і звелів хану, взявши тих яничар і всю татарську орду, йти на Запорожжя, зруйнувати Січ і вигубити всіх запорожців до ноги.

Добре знаючи запорозькі звичаї, хан після наради з мурзами підступив до Січі саме на Різдвяні свята, коли запорожці звичайно гуляють. Татари наблизились до Січі нишком серед ночі. Захопили на бенкеті за кілька верст од Січі п'яних вартових і мордуванням примусили їх виявити, що хоч січова брама на ніч і замикається, та у Січ можна увійти потайно через пролаз, яким запорожці ходять до річки по воду. Зрадівши таким відомостям, хан звелів турецькому паші вести своїх яничарів через пролаз усередину Січі і зчинити там різанину, сам же з ордою обступив Січ з поля, маючи думку добивати запорожців, які тікатимуть з Січі.

Паша звелів туркам пролазити у Січ по одному і дожидати од нього гасла до початку бою. Та тільки він помилився – всі яничари не вмістилися в Січі: поза стіною ще лишилося 1500 душ; та й сам паша не зміг уже пролізти в Січ, щоб подати гасло; а тим часом запорожці помітили незвичайних гостей, збудили Сірка, і той зразу звелів козакам палити з вікон у яничарів з рушниць. Перші ж постріли підняли на ноги всі курені.