Розділ «ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ (РОКИ 1681-1709). БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО»

Наступник Сірка

З смертю кошового отамана Івана Сірка, можна сказати, закінчилася героїчна доба життя Війська Запорозького. Самонадія та гонор покидає Військо. Запорожці майже зовсім перестають втручатися в справи городової України і дбають тільки про те, як би обстояти й захистити права й вольності самого свого Війська, на котре з півночі все дужче й дужче нагнітала Москва. На лихо Запорожжя, майже двадцять років воно не мало освіченого й рухливого керманича. У всіх заводах Війська за цю добу помітна млявість. Іноді на Січі хоч траплялися події, що нагадували давні часи, та то вже були окремі й до того малі вибухи, взагалі ж у Війську непомітно було ні одностайності, ні рішучості.

Так протяглося на Запорожжі до року 1702, поки не став кошовим отаманом Кость Гордієнко. Він збудив Військо і запалив серця запорожців, та було вже запізно: серед запорозьких земель вже стояли кріпості з російським військом, і до того запорожці щодо зброї й військового строю опинилися далеко позаду військ усіх своїх сусідів.

Перший після Івана Сірка кошовий отаман Іван Стягайло був людиною зовсім нікчемною і ні у чому не подбав про те, щоб при замиренні між Росією та Туреччиною захистити інтереси Війська Запорозького, а тим часом на початку року 1681 між тими державами була підписана Бахчисарайська згода про замирення на 20 літ. По тій згоді Правобережна Україна між Бугом та Дніпром мала зоставатися пустинею, Запорожжя ж мало лишитися під рукою царя. Підписуючи умови згоди, російський уряд не спитав запорожців про їхні потреби, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самі не подбали про задоволення військових потреб, і за запорожцями не було забезпечено право вільно плавати Дніпром у Прогної по сіль і у лимани по рибу, а позаяк Військо Запорозьке не могло без того жити, то через те право зараз же виникли між запорожцями й татарами непорозуміння.

Дізнавшись, що російський уряд не подбав про Військо Запорозьке, кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати вільно у Прогноях сіль, та той одповів, що він не перешкоджає запорожцям брати сіль, скільки їм потрібно, та тільки за гроші, як беруть інші покупці. Яка після Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжі скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича од 21 липня 1681 року.

У тому листі він скаржився, що турки поновлюють Кизикерменський та інші городки на Дніпрі і жодного козака не пускають на лимани по сіль та по рибу. «Через те, – писав він, – нам далеко вільніше було, коли ми ворогували з ворогами святого хреста, бо тоді ми оружно ходили на низ Дніпра, тепер же, після замирення, Військо Запорозьке опинилося неначе у неволі, одрізане од моря».

Скрутним становищем Запорожжя скористався польський король Ян Собеський і почав засилати на Кіш посланців, підмовляючи запорожців до себе служити і заселяти спустошену Правобережну Україну. Ті заклики мали поспіх, і з Запорожжя вийшло кількасот козаків, а між ними й Семен Гурко, прозваний у курені Палієм, що згодом став фастівським полковником і видатним оборонцем посполитого люду.

Наслідки Бахчисарайської умови

30 квітня року 1682 на Січ було прислано з Москви грамоту з повідомленням про те, що на царський престол уступив цар Петро Олексійович. Військо Запорозьке склало йому присягу, і літом того ж року новообраний кошовий Василь Олексієнко, сповіщаючи російський уряд через посланців про присягу Війська Запорозького, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають запорожців на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте російський уряд, не подбавши про запорожців вчасно, тепер уже не міг нічого зробити і раз у раз наказував запорожцям не зачіпатися з татарами.

Таке становище скоро призвело до того, що року 1683 козаки почали грабувати всіх купців, що проїздили через запорозькі землі, незважаючи на те, чи були вони татари, вірмени, поляки, росіяни і навіть українці, а на початку року 1684 пограбували і втопили татарського гінця. Разом з тим запорожці почали набігати на татарські кочовища, одбивали у них коней, худобу і чинили всякі шкоди.

У таких грабунках та дрібній війні з татарами минули роки 1684 та 1685. Року 1686 кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав було зробити напад на татар і послав, як робилося і в давні часи, просити донських козаків, щоб з свого боку вдарили на татар, та виявилося, що й на Доні тепер були вже інші порядки: донці одіслали листа кошового у Москву, а звідтіля був висланий Сагайдачному наказ, щоб ні в якому разі не смів нападати на татар.

Під час кошевства Грицька Сагайдачного між Польщею і Росією була підписана згода довіку. По тій згоді Польща назавжди зреклася Києва. Росія ж обіцяла допомагати Польщі в її боротьбі з татарами і турками, що саме в ті часи з Польщею ворогували. Користуючись згодою з Росією, польський король Ян Собеський, виганяючи турків з Галичини, листом до Сагайдачного просив Військо Запорозьке подати йому помочі. Обміркувавши королівського листа на раді, запорожці кількістю 2.700 душ ходили за Буг, пробилися через землі, вкриті татарськими загонами, аж у Молдаву і сполучилися з польським військом у Яссах. Після того походу, над зиму 1686 року, король пустив запорожців на Січ, подарувавши всякому з них за службу по десять битих талярів.

Похід Голицина через Запорожжя

Виконуючи умову з Польщею, російський уряд по весні 1687 року послав на Крим 100.000 російського війська під проводом князя Голицина і 50.000 українських козаків під проводом гетьмана Самойловича. Па початку червня обидва ті великі війська надійшли до річки Самари і, зробивши 12 мостів, перевезлися разом з обозами на південний її берег. Через кілька днів до сполученого війська прилучилися запорожці під проводом кошового отамана Хвилона Лихопоя, і всі разом посунулися до річки Конки.

Запорожці вели перед війська і, вибігши за Конку, сповістили Голицина, що всі степи на південь од тієї річки випалені татарами і що йти далі неможливо, бо скрізь замість трави попіл. Голицин не послухав поради запорожців і пішов разом з Самойловичем далі. Тяжко було йти військові, бо курява од попелу виїдала очі й забивала дух, а ще тяжче доводилося коням, бо дуже мало було паші. Поки військо, просунувшись за Янчокрак, пішло до річки Карачаровки, коні вже так захляли й потомилися, що не мали сили тягти вози й гармати і почали здихати.

Довелося спільникам повертати назад, а щоб татарам все-таки був острах, Голицин послав 20.000 стрільців, а гетьман 20.000 козаків на західний бік Дніпра воювати разом з запорожцями Кизикермен.

Головне російське й українське військо, простуючи після того понад східним берегом Дніпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити по мостах на північний берег річки. Тут сталася несподівана й дивна пригода. Козацьке військо переходило першим, і коли перейшло, то з дванадцяти мостів десять зайнялися вогнем і згоріли, так що Голицину довелося будувати нові мости.

З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавиділа Самойловича, і подала Голицину писаного доноса, ніби підпал мостів стався через зраду гетьмана. Голицин послав того доноса у Москву, і через два тижні Самойловича було одставлено од гетьманського уряду і одвезено у Москву. Згодом Самойловича заслали у Сибір, де він і помер у Тобольську, величезні ж його маєтності й скарби були поділені між казною російської держави та казною нового гетьмана.

Скинувши Самойловича, князь Голицин тут же на поході біля річки Коломаку, скликав 25 липня 1687 року військову козацьку раду, котра обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Не можна сказати, щоб це обрання було зроблене вільними голосами. Мазепа не уславився між козаками ні як вояка, ні як добрий товариш, він тільки був дуже заможний та лукавий і, як згодом він сам хвалився царю Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голицину 11.000 карбованців та добрі подарунки, і той умовив козацьку старшину обрати Мазепу.