Розділ «ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

Та що над степом та сонечко сяє,

Аж то Військо, та славне Запорозьке

Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми ж думали, ой, та ми ж гадали,

Що то місяць з степу, ой, зіхожає,

Аж то козак Сірко, та козак же Сірко,

На битому шляху татар оступає.

Визволивши з неволі велику силу земляків і захопивши у неволю багато значних татар, запорожці, обтяжені здобиччю, пішли назад до Гнилого моря та ледве поспіли завчасу, бо хан, зібравши орду, напав було вже на запорозьку залогу, що обороняла брід.

Одбившись од татар, Сірко перейшов з усім військом та ясиром Гниле море і, наблизившись до Чорної долини, спинився, щоб попасти коней. Тут на спочивку Сірко почув, що не всі визволені з Криму українці радіють тому, а що є чимало таких, що вже побусурманилися або мають дітей од бусурманів і шкодують за Кримом і кленуть запорожців за те, що ведуть їх на Україну. Та звістка тяжко вразила Сірка, і в голові його встало гостре питання: «Як мусить жити далі Україна, коли діти її так легко її забувають і перекидаються не тільки на ляхів та московців, а навіть на ворогів Христа – бусурманів?» У запалі обурення він рішив помститися на зрадниках і дати науку й іншим. Суворий кошовий звелів зібрати всіх визволених до гурту – зібралося біля 7000. Тоді він сказав їм, що нікого не неволить іти на Україну, а що всякому вільно йти, куди він хоче. Почувши те, бранці поділилися, і біля 3000 побусурманених українців, покинувши запорозький табір, пішли назад до Криму. Діждавши, поки вони зайшли за кряж. Сірко одібрав кількасот наймолодших козаків (щоб загартувати молоде серце) і звелів їм сісти на коней, догнати перевертнів і повитинати всіх до ноги, сам же повагом поїхав слідом, щоб вивірити, як козаки виконають його наказ. Коли він доїхав до Чорної долини, рясно вкритої покривавленим трупом, то жаль його взяв, і у задумі він промовив: «Простіть мені, брати мої! Але ліпше вам спати тут до страшного суду Господнього, аніж розплоджуватись у Криму на безголов'я рідній вашій землі, а собі без святого хреста на вічну погибель!»

Повернувшись на Січ з визволеними християнами і 6000 захоплених бусурманських бранців. Сірко частину бранців послав Самойловичеві, а останніх лишив на Січі, щоб взяти за них з Криму викуп. І справді, скоро він дістав листа від хана з проханням, щоб взяв за бранців викуп і пустив їх на волю.

Випускаючи викуплених бранців, Сірко переслав з ними ханові ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у котрому докоряв за зрадливий напад на Січ. У тому листі дуже цікаві згадки про давніх запорозьких лицарів і про події, про які без того Сіркового листа, може б, ми й не знали.

Друга руїна України

Року 1675 Самойлович разом з російським військом знову пішов на Правобережну Україну і обложив Дорошенка у Чигирині, та той не піддався, а тим часом на поміч йому прийшли турки, добули Ладижин та Умань, що до того піддалися російській стороні і увесь люд з тих городів погнали у неволю. Між оборонцями тих городів було й дві сотні запорожців, що теж дісталися туркам.

Восени 1675 року турки покинули Україну і пішли за Дністр, та Україні не стало з того легше, бо король польський Ян Собеський хотів скористатися з того, що турки вийшли з України, і вернути її під польську владу, а для того він набрав чимале військо і почав пустошити Україну ще гірше, ніж пустошили її татари. Люд український, що вже 20 літ переходив з Правобережної України на Лівобережну, тепер посунув за Дніпр тисячами й десятками тисяч. Тому виселенню дуже сприяв Самойлович, маючи на увазі, що то зменшує силу гетьмана Дорошенка.

Занепад і руїна України важким тягарем давили Сірка. Все життя своє він бився за волю свого рідного краю і з розпукою у серці бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Україні і не зрятувала Правобережної України од повної руїни. Тяжкий занепад України Військо Запорозьке обмірковувало на військовій раді разом з Сірком і рішило, що коли вже неможливо вдержати Україні незалежність, то треба хоч з'єднати її під рукою одного державця, щоб збутися розбрату й поміж себе колотнечі. Під рукою московських воєвод було на Україні тяжко й нудно, та проте там люди жили, мали що їсти і множилися, на Правобережній же, серед боротьби поляків, турків та росіян, майже ніхто не доживав свого віку: всі або гинули од ворожої зброї, або кінчали своє життя у неволі. Україна стомилася у нерівній боротьбі і благала дати їй спокій. Через такі міркування рада погодилася з російською зверхністю, і, щоб прихилити до того Дорошенка, Сірко з полком запорожців восени 1675 року поїхав до нього у Чигирин. Гетьман зустрів Сірка за містом дуже урочисто, як кошового Війська Запорозького і відомого на весь світ войовника. Обидва козацькі лицарі гірко плакали над долею рідної неньки України і скінчили свою нараду на тому, що Дорошенко у присутності козаків своїх урочисто склав присягу на підданство російському царю, а частину військових клейнодів, а саме булаву й корогву, доручив Сіркові, щоб той передав Війську Запорозькому.

Про цю подію Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи у листі надію, що цар прийме Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм військом од всіх ворогів: татар, турків і поляків так, щоб всі сплюндровані міста й села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.

Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української незалежності розуміли, що Правобережна Україна доборолася вже до краю, бо немає вже ким і оборонятись, і що для дальнішої боротьби їй на якийсь час потрібний спокій, щоб залюднитися.

Підданством Дорошенка російському царю вони мали надію зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це було не на руку останньому – він хотів зовсім звести Дорошенка, щоб самому бути гетьманом всієї України, і через те, довідавшись про чигиринську подію, він зараз же через посланців перестеріг російський уряд, що присяга Дорошенка не щира, а що то лише лукаві заходи Сірка та Дорошенка проти нього, Самойловича.

Під впливом наклепів Самойловича цар Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з вимогами, щоб той їхав у Батурин і там склав присягу у присутності гетьмана Самойловича та боярина Ромодановського, та на це Дорошенко, пам'ятаючи долю Сомка й Многогрішного, не пішов, так що й саме підданство Дорошенка Росії неначе не склалося.

На початку року 1676 на Січ прибули посланці нового російського царя Федора Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке присягнули і при тому Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.