Розділ «ОПОВІДАННЯ П'ЯТЕ (РОКИ 1710-1734). ЗАНЕПАД ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО»

Смуток на Запорожжі

Під час атакування російським військом Чортомлицької Січі значна частина запорожців, як і щоліта, була на рибальстві й полюванні у Великому Лузі. Звістка про зруйнування Січі не один день, не один тиждень переходила з річки на річку, з байраку на байрак, поки обійшла все Запорожжя, і товариство кілька тижнів збиралося і переходило з місця на місце, поки нарешті скупчилося до місця, де річка Камянка впала у Дніпр, і прилучилося там до кошового отамана Петра Сорочинського. Останній повернувся з Криму ні в тих ні в сих, бо через мир з царем хан не наважився без дозволу султана подати запорожцям помочі.

Упорядкувавши на Камянці Кіш, Сорочинський через Кизикермень знову поїхав у Крим, щоб просити протекції хана, а тим часом до Нової Січі почали прибувати ватага за ватагою й ті запорожці, що були з Гордієнком. Частина їх відбилася од шведського війська під час перевозу через Дніпр у Переволочині, частина прибігла од устя Бугу, і нарешті більшість, як я вже згадував у попередньому оповіданні, вирядив на Запорожжя з-під Очакова сам король шведський Карл XII, не маючи чим запорожців годувати. Бракувало ще тільки невеликого гурту найзавзятіших січовиків та самого Гордієнка.

Смуток оповив душі запорожців, що забігли аж до татарських кордонів. Туга за зруйнованою ненькою Січчю, що була свідком великих подій, та за батьком Великим Лугом, що споконвіку годував запорожців, розпукою пригнітила їм серце, і мимоволі у всіх вставало питання, чи не ліпше було б скоритися цареві, аби тільки жити на своїх рідних степах та у Великому Лузі. У перші ж місяці після шведчини на Коші вже чулися голоси за те, щоб поклонитися цареві і просити його ласки. Може б, воно так і сталось, коли б з України не йшли такі тяжкі вісті. А до Нової Січі надходили чутка за чуткою: що тих козаків, котрі були біля Мазепи, хоч би навіть мимоволі, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано у Сибір. Навіть тих козаків, що й не були біля Мазепи, позасилано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками. З тих козаків, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повітря, вогкості та недобрих харчів гинула майже половина, решта ж поверталася на Україну каліками. Незважаючи на те, замість померлих та покалічених козаків російський уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. «Якщо ви прийдете на Україну, – переказували запорожцям з Гетьманщини, – то всі загинете. Єднайтеся з татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали».

Опріч «канальських робіт», українських козаків почали посилати на Північний Кавказ – «на лінію» – обороняти російські кордони од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та од пропасниці. Про походи «на лінію» та про недолю пробування там збереглася навіть народна пісня:

У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,

Та вже ж наших козаченьків на лінію гонять,

У Глухові, у городі, стрільнули з гармати —

Не по однім козаченьку заплакала мати.

У Глухові огні горять, у Полтаві димно,

На могилі гетьман стоїть – геть там його видно.

«Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,

Як не будеш допевнятись – будем утікати».

«Ой, ідіте ж, панове, до Петра, до свата,

Ой, там буде вам, панове, велика заплата —

По заступу у рученьки та ще лопата!»

Сидить козак на могилі, сорочку латає;

Ой, кинувся до черешка – копійки не має.

Їхав козак на лінію та й вельми обдувся,