Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

Утиски на козаччину

Перша доба козацького життя – часи, коли воно організувалося та набувало сили, – кінчилася з смертю короля Стефана Баторія. Той король хоч і робив деякі кривди козакам і намагався держати їх у своїх руках, а проте визнавав козацтво потрібним для оборони України й Польщі од татар і не тільки не мав на мислі його знищувати, а навіть наблизив права козаків до прав шляхетства. Наступник Стефана Баторія – Король Жигмонт III, що почав королювати року 1587, був зовсім інших поглядів на козацтво і скоро, як побачимо, став його запеклим ворогом.

Козацькі морські походи років 1584-1586 так роздратували турецького султана, що у Стамбулі великий візир гримав на польського посланця, неначе на наймита, страхаючи, що поведе на Польщу величезне військо і всіх поляків поверне на бусурманів. Почувши про такі погрози, король Жигмонт III занепокоївся і року 1590 скликав сейм, щоб порадитись з шляхтою – що робити. На сеймі польські пани дуже ремствували на свавільство козаків. Козацька воля була їм найгіршою болячкою, бо баламутила їхніх українських підданців, нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вільними, як козаки. Під час наради польська шляхта вимагала од короля, щоб козацтво зрештою винищити. Король і сам був не від того, та тільки коли піднялося питання, як оборонятися од турецького війська, коли воно справді насуне на Польщу, то всі згодилися на тому, щоб воно не жило своєю волею, а тільки справляло королівську службу.

Постанови сейму звелися головним чином до того, щоб коронний гетьман ішов з коронним військом на Запорожжя і упорядкував Військо Запорозьке по-новому, а саме: 1) всіх свавільників в Січі розігнати, а над слухняними настановити ротмістрів та сотників з польської шляхти; 2) всіх козаків списати у реєстр, щоб у тому реєстрі було не більше як 6000 козаків і щоб всі козаки присягнули на слухняність польській короні; 3) без відома коронного гетьмана щоб нікого на Січ не приймали; 4) призначити двох комісарів, які б стежили за січовим життям і, кого піймають на сваволі, передавали б на суд; 5) заборонити по всій Україні продавати селянам порох, оливо й зброю; 6) по всій Україні наказати урядникам та війтам, щоб нікого на Запорожжя не пускали, а хто пускатиме, того карати на смерть; 7) заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переходити за межі сусідніх держав як суходолом, так і водою.

Хто читав перше моє оповідання про Військо Запорозьке, той зразу побачить, що такі постанови сейму ніяк не стосувалися до запорозького життя та до військових запорозьких звичаїв, бо ними касувалися: право запорожців обирати свою старшину вільними голосами, необмежена влада військової ради та право приймати до Січі всякого, хто постукався у двері куреня. Мало статися щось з двох: або Військо Запорозьке мало скасуватись, або нові порядки мусили лишитись тільки на папері. Сталося останнє.

Почувши про постанову сейму, запорожці зібралися на раду і у великому обуренні постановили зустріти польське військо й коронного гетьмана із зброєю в руках. Тієї постанови було досить, щоб коронний гетьман на Запорожжя не пішов і ніяких нових порядків у Січі не заводив. Він помстився на запорожцях тільки тим, що коли минула турецька небезпека, то замість шести тисяч козаків записав у реєстр тільки одну тисячу і то не з запорозьких, а з городових козаків.

З усіх постанов сейму здійснилися тільки утиски на тих городових козаків, що не увійшли у реєстр, та ще на українських селян, що хотіли тікати од панів або на Запорожжя, або за Дніпр – на схід, на вільні землі. Чутки про ті утиски скоро дійшли до Запорозької Січі і викликали там обурення на поляків. На найближчій військовій раді вперше почулися голоси про те, що треба Запорозькому Війську заступитися за українське селянство і покарати панів за їхні утиски. Проте січова старшина і більшість запорозького товариства вважали ще неможливим робити оружний напад на військо свого ж короля та ще під той час, коли воно не зачіпало Запорожжя, і через те рада не ухвалила походу Війська Запорозького на Польщу.

Косинський

Незадоволена такою постановою ради меншість запорозького товариства обрала собі гетьманом курінного товариша українського шляхтича Косинського, що був особисто скривджений князями Острозькими, і року 1592 під його проводом вирушила на Україну карати польських панів. На Україні до Косинського прилучилося чимало городових козаків – «випищиків», що були позбавлені козацьких прав через те, що не вмістилися у реєстр, і він, згуртувавши біля себе понад 5000 козаків, напав на маєтки князя Острозького, добув оружною рукою замки у Білій Церкві та Богуславі, пограбував панське добро і забрав гармати і зброю.

Після того Косинський те саме зробив з Переяславом, і далі пішов з козаками господарювати по Волині, руйнуючи панські маєтки й замки. Тільки те протяглося вже недовго, бо коронний гетьман, князі Острозькі, Корецькі та інші польські пани, власники поруйнованих козаками маєтків, зібрали проти Косинського велике військо і, найнявши ще військо угорське, оточили його під містом П'яткою.

Тут, у війську князя Острозького, служив і сотник реєстрових козаків Северин Наливайко, що згодом сам підняв повстання проти поляків. Тепер він бився проти своїх, і цей вчинок викликав перше непорозуміння між запорозькими та городовими козаками, що з часом перейшло навіть у ворожнечу.

Польське військо перемогло під П'яткою козаків, і Косинський мусив скоритися коронному гетьманові і дати слово не зачіпати більше шляхетських маєтків.

Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни 1593 року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів, щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили його і його товаришів.

Лобода

Стерявши свого ватажка, козаки Косинського пішли на Січ і, зібравши раду, розказали все, як було. Кошовий отаман Війська Запорозького Лобода, почувши про таку ганебну зраду Вишневецького, не хотів того йому подарувати і пішов з частиною війська під Черкаси, щоб помститись.

Коронний гетьман до того часу вже розпустив польське військо і, побачивши козацьку силу, змушений був іменем короля підписати з козаками згоду про те, щоб запорожцям вільно було ходити з Січі на Україну купувати собі порох та зброю і щоб людям з України вільно було ходити на Запорожжя.

Не заспокоївшись ще й на тому, запорожці попливли Дніпром до Києва, примусили ще й воєводу київського Острозького виплатити 12 000 злотих та підписати таку саму згоду, яку підписав Вишневецький.

Не вспів Лобода з козаками повернутись на Запорожжя, як там припала вже нова робота. Турки, розпочавши війну з Цесарщиною, перевозили чимало турецького й татарського війська морем у Молдаву повз Білгород, що стояв на Дністровому лимані. Щоб перешкодити бусурманам воювати християн, Військо Запорозьке під проводом Лободи вийшло у море, підпливло до Білгорода, атакувало його серед ночі несподівано і, побивши більш 2000 турецьких яничарів та порізавши 8000 бусурманів-мешканців, зібрало на чайки турецьке добро та білгородські гармати і щасливо повернулося на Січ.

Скоро після того, на початку року 1594, запорожці знову вистежили, що кримська орда рушила воювати разом з турками Цесарщину і перевозилась через лиман у Очакові. Щоб перешкодити орді, кошовий отаман Війська Запорозького Богдан Микошинський вийшов з козаками на 50 байдаках у лиман до Очакова, та тільки, побачивши там велику турецьку флотилію, що складалася з 8 галер великих, 15 менших і більше як з півтори сотні сандалів, не наважився зчепитися з турками, потопив тільки уночі декілька їхніх сандалів, забрав з них турків у бранці та й повернувся на Запорожжя. А на Січі вже чекав його посланець німецького цісаря Рудольфа II, Еріх Лясота.