Розділ «ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

Брюховецький зраджував ідеї боротьби з бусурманами, а через те ставав запорожцям немилим, так що на вимоги російського уряду, щоб Сірко прилучився з запорожцями до Брюховецького. Сірко написав самому царю, що більше не йме віри Брюховецькому, а через те й не хоче прилучатися до нього. Незважаючи навіть на повідомлення від царя про те, що Брюховецький листується з кримським ханом з відома царя, запорожці не схотіли воювати надалі на боці Брюховецького і разом з Сірком повернулися на Січ.

Ще дужче розчарувалися запорожці, коли довідалися, що їхній ставленик ще гірше, ніж попередні гетьмани, забирає собі у власність грунти, скарби й маєтки і так само підвертає під себе у неволю селян, як підвертали колись польські пани. Нарешті року 1665 до Січі прийшла неймовірна з погляду запорожців звістка про те, що Брюховецький поїхав у Москву, одружився там з московською бояришнею, княжною Долгорукою, і навіть сам був зроблений од царя боярином. Врешті на Січі стало відомо, що Брюховецький під час перебування у Москві подав цареві прохання, неначебто від усієї української старшини й козаків, про те, щоб по всіх українських городах, і навіть на Запорожжі, у Кодаку та в Січі, були російські воєводи і щоб всяке мито з українських людей і городів збиралося воєводами до російської казни.

Не вспіли добігти до Січі такі чутки, як на Запорожжя справді прибув боярин Хитрово, а другий боярин їхав до Кодака. Кошовим отаманом Війська Запорозького на той час був Шкура. Коли приїхав на Січ Хитрово, він замішався й не знав, на яку ступити. Козаків запорозьких всі ці чутки дуже обурили і, зібравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рідного краю, у Кодак же послали полк війська. Таким чином, після семирічної вірної служби московському царю запорожці побачили у призначенні на Запорожжя воєвод заходи з боку російського уряду проти своєї волі й незалежності, взяли це собі образою і почали ставитись до московських бояр і московського уряду з недовірям і навіть вороже.

Запорожці признають гетьманом Дорошенка

На той саме час обраний на Покрову року 1665 гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до Запорозького Коша з проханням признати його гетьманом і обернути до нього свою ласку і приязнь, як колись до «славно-покійного Богдана Хмельницького».

Петро Дорошенко був онуком гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще живі були поміж запорожцями. Весь рід Дорошенків був з Чигирина і добре відомий всім козакам, сам же Петро Дорошенко під час гетьманування Богдана Хмельницького й Виговського зажив собі поміж козаками доброї слави, а за войовничий хист та розум був Богданом призначений прилуцьким, а далі черкаським полковником. За гетьманування ж Тетері був при ньому генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Петро Дорошенко був правдивим запорозьким лицарем. Він один з-поміж козацької старшини після Богдана Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономні права України і за щастя рідного краю радий був зректися своєї долі. Од часів великого повстання за 17 років Дорошенко упевнився в тому, що з Польщею більше не може бути згоди, бо українці й поляки на смерть зненавиділи один одного. Московські звичаї й московські люди здавалися Дорошенкові ще більш чужими, ніж польські; домагання ж російського уряду, щоб по всіх городах України були московські воєводи, упевняли його у тому, що під зверхністю Москви Україні неможливо буде зберегти свої автономні права. Разом з тим Дорошенко знав, що під турецькою зверхністю Молдава й волохи мають самоврядування, держать своє власне військо, суд, казну, звичаї й віру. Все це привело його до думки, що єдина можливість України забезпечити свої автономні права, це оддатись під протекцію турецького султана.

Поки що це були тільки думки Дорошенка. Запорожці про ті думки нічого не відали, знаючи ж Петра як доброго козака і щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому у листі бажання всього доброго і вимагали тільки одного: щоб він не ставав до спілки з Польщею.

Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжі присипка воєвод, російський уряд скоро забрав їх назад до Москви, та те вже не помогло – запорожці на початку року 1665 примусили Косогова, що стояв з військом у Січі, вийти з Запорожжя.

На початку року 1667 Україну як громом вдарила звістка про те, що у Андрусові російський уряд підписав з Польщею згоду, що вся Правобережна Україна має вернутися під Польщу, Лівобережна лишається цареві, запорожці ж повинні служити і цареві, й королю.

Поділ України дуже збентежив усю українську людність, і найскоріше те обурення вибухнуло на Запорожжі. Запорожці зараз же почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року біля Січі вони утопили в Дніпрі ціле царське посольство, що їхало через Січ до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий на той час отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорікаючи, що то він, гетьман, своїми вчинками призвів до загибелі московського посла. «Московський цар, – писав він, – довго тішив нас паперовими листами, неначе дітей яблуками, а сам не додержав умови з Богданом Хмельницьким, ставши до згоди з королем, віддав йому більшу частину України. Цар хоче одняти у запорожців те, за що наші діди й прадіди кров свою проливали, – військові права й вольності. Та й не тільки од запорожців хоче одібрати він права, а те ж саме чинять московські воєводи і на козацькій неньці Україні, а ти, гетьмане, потураєш московським людям, а не спиняєш їх. Ми, запорожці, поки живі, будемо стояти за свої права й вольності, що ж до тих, хто хоче одібрати у нас ті права, то нехай всі державці пам'ятають, що, як невидющому не встрелити нікого, так і їм даремно намагатися одібрати од нас нашу волю».

Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, і в його голові вперше встало питання, чи вдержиться він на гетьманстві проти волі Запорожжя і чи не розумніше б йому одсахнутися од панства та всього чужого й обпертись на рідний люд та Військо Запорозьке. Проте цього разу він став на тому, що листа запорожців послав царю з проханням прислати йому якнайбільше війська, щоб обороняти його од своєї, української, черні та од запорожців.

Протягом року 1667 почали яскравіше виявлятися заміри Дорошенка щодо єднання з бусурманським світом. Обороняючи Україну від поляків, що після Андрусівської умови насунули на Поділля, Побужжя й усю Україну, Дорошенко над осінь того року викликав собі на поміч проти поляків татар і, прилучивши до себе орду Калги-Шерін-Гірея, пішов на Поділля, напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського і, погромивши поляків біля Підгайців, загнав Собеського у місто і почав там його облягати.

Славний похід запорожців на Крим

Тим часом Військо Запорозьке, не вгадуючи дальніших замірів Дорошенка і пам'ятаючи зрадливі вчинки татар за останні 15 років, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда була на Україні, і пішло походом на Крим. Під проводом кошового отамана Івана Рога та полковника Сірка запорожці несподіваним нападом добули й спалили Перекоп, а далі, поділивши військо надвоє, кинулися шляхами: Ріг – на Бахчисарай, а Іван Сірко – на Кафу. Обидва виділи Запорозького Війська без жалю вирізували й випалювали татарські улуси й городи, забирали скарби, заганяли худобу і так налякали кримського хана, що він покинув своє царство, сів на корабель і втік за море. Похазяйнувавши у Криму, як хотіли, визволивши з неволі кілька тисяч земляків та обтяжившись здобиччю, запорожці щасливо повернулися на Січ.

Вчинок запорожців розбив мрії Дорошенка. Татари, що були при ньому, почувши про події у Криму, захвилювалися, покинули Дорошенка, і він якнайскоріше мусив замиритися з Собеським.

На Лівобережній Україні увесь 1667 рік зростало замішання й обурення на Брюховецького та московських воєвод. З Запорожжя воно хутко ширилося по Україні і на початку року 1668 набуло на Гетьманщині такої сили, що Брюховецький зрозумів неможливість дальшої боротьби з своїми земляками і, щоб вдержати у своїх руках булаву, змушений був піти проти воєвод і взагалі проти російської зверхності. Про свої заміри Брюховецький сповістив запорожців і гетьмана Правобережної України Дорошенка, сам же у січні 1668 року зібрав у Гадячі раду і одверто проголосив себе оборонцем прав України і ворогом Москви.

Козаки на тій раді вирішили домагатися, щоб воєводи вийшли з своїми залогами з України, а коли б ті не згодилися, то напасти оружно на московські залоги і побити їх разом з воєводами або повиганяти з України.

Тільки Брюховецький вже спізнився привертати на свій бік козаків. Всі його вже ненавиділи, і в той же саме час на Правобережній Україні, у Чигирині, була рада з правобережних полків та запорожців, зібрана Дорошенком. На тій раді було вирішено з'єднати обидві половини України під рукою Дорошенка, вигнавши з Лівобережної України російське військо.

На початку лютого запорожці вийшли на Гетьманщину і підняли там повстання, котре скоро перекинулося й на Слобожанщину, де повстання підняв Іван Сірко, спочатку у Змієві, пізніше ж під Харковом і Полтавою.

Російський уряд ще мав надію прихилити запорожців на свій бік і послав було на Січ царську грамоту, жалування й подарунки, та було вже невчасно: коли по весні на Україну ввійшло російське військо під проводом боярина Ромодановського, то назустріч йому з-за Дніпра вийшов з козаками й татарами Дорошенко і посунувся на Полтавщину, щоб там сполучитися з лівобережними полками.