Розділ «ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

Дорошенко, знаючи, що козаки ненавиділи Брюховецького, наблизившись 7 червня до табору лівобережного гетьмана, що стояв біля Сербиної могили, недалеко Диканьки, послав йому сказати, щоб той своєю волею склав булаву і прислав йому військові клейноди. Брюховецький ніяк того не сподівався і хотів було змагатися, та на нього накинулися всі ним покривджені і приволокли до Дорошенка.

Побачивши перед очима Брюховецького, Дорошенко звелів прикувати лівобережного гетьмана до гармати, поки військова рада судитиме його за те, що зламав військові звичаї і став боярином. Та віддаючи той наказ серед галасу козаків, Дорошенко махнув рукою, ті ж козаки, що привели Брюховецького, зрозуміли це так, що то Дорошенко подав гасло, аби кінчали з Брюховецьким, і забили його на смерть.

Чи щиро, чи не щиро, а Дорошенко вдав з себе, що дуже жалкує за смерть Брюховецького, і звелів тіло його з пошаною одвезти у Гадяч і урочисто поховати під церквою, збудованою небіжчиком. Після того, проголосивши себе гетьманом України обох сторін Дніпра, Дорошенко пішов із своїм військом назустріч Ромодановському, та той не наважився стати з козаками до бою і вийшов за межі України.

Хоч таким чином розідрана Андрусівською умовою Україна сполучилася і справи для Дорошенка склалися дуже щасливо, та те було дуже ненадовго. Під час походу на Ромодановського Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, і подався в Чигирин.

Розбрат між запорожцями

Тим часом нагла смерть Брюховецького, яку запорожці клали на душу Дорошенка, викликала на Січі проти останнього незадоволення. Брюховецький був ставлеником запорожців, і хоч свого часу був проголошений на Січі зрадником, та все-таки кара на нього без військового суду була образою Війську Запорозькому і багатьох запорожців одвернула від Дорошенка. Під впливом військового писаря Суховієнка, на прізвище Вдовиченко, на Січі почали гомоніти, що Дорошенко добув булаву неправдиво і що обрання гетьманів, як і споконвіку бувало, повинно одбуватися на Січі, а не у городах України. Підмогоричена Суховієнком січова голота скликала раду і проголосила Суховієнка гетьманом.

Щоб надати собі більшої ваги, Суховієнко після обрання на гетьманство звернувся до кримського хана через посланців, щоб признав його гетьманом. Ханові була люба така покірливість запорожців, і він послав Дорошенкові наказ, щоб корився Суховієнкові і йшов разом з ним вибивати російських людей з України.

Дорошенко, ображений таким наказом хана, зовсім не пішов за Дніпро, а боярин Ромодановський, скориставшись з того, так утиснув російським військом наказного гетьмана чернігівського полковника Демка Многогрішного, що той, не маючи од Дорошенка помочі, мусив піддатись Росії з усією Лівобережною Україною.

Суховієнко не справдив надій запорожців, як не справдив їх раніше Брюховецький. Замість того щоб іти проти війська Ромодановського, він разом з татарами почав воювати своїх братів, аби тільки одняти булаву од Дорошенка.

Таким чином, Дорошенка почали тиснути одночасно поляки, росіяни, татари й запорожці, хоч у спілці були тільки двоє останніх. Не бачачи собі нізвідки порятунку, Дорошенко по весні 1669 року скликав на річці Росаві велику козацьку раду і там умовив козаків піддатись під протекцію султана з умовою, щоб Україна була об'єднана і вільно сама порядкувала своїми справами за своїми звичаями, за поміч же султана проти ворогів тільки платила йому данину, як платила данину Молдава. Султан через свого посланця згоджувався прийняти Україну на таких умовах, але вимагав ще, щоб Дорошенко пустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарів. На таку вимогу Дорошенко згоди не дав, і через те умова Дорошенка з султаном не була підписана, а лишилася тільки на розмовах.

Війна Суховієнка з Дорошенком протяглася недовго, бо його підрізав полковник Іван Сірко. Запорожці Суховієнка, побачивши, що їм доводиться разом з татарами бити на своїх братів, скоро почали покидати свого ватажка, а запеклий ворог татар Сірко, скориставшись з цього, зібрав до себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховієнка, пішов Дорошенкові на поміч і під містечком Ольхівцями так погромив татар та Суховієнка, що останній зрятувався ледве з кількома товаришами, татар же там полягло аж 4000 душ.

Наприкінці року 1669, поки Сірко з запорожцями був ще на Україні, Суховієнно знову поєднався з декотрими ордами татар, прийшов через Чорний ліс під Чигирин і хотів його добувати, спільник же його – кримський хан – хотів скористатися з того, що Січ лишалася майже порожньою, і послав 1000 татар, щоб її зруйнувати. Проте хоч на Січі на той час запорожців було обмаль, та кошовий отаман Курило відгромив татар, а багатьох побив і потопив у Дніпрі. Суховієнко, почувши про напад татар на Січ, обурився і, посварившись із своїми приятелями – татарськими мурзами, повернувся на Січ.

Не вспів Дорошенко позбутися Суховієнка, як на Україні знову з'явилися купи незадоволених запорожців і підняли проти нього правобережні полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полків, зібравшись на раду в Умані, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, після чого, заклавши спілку з татарами, почали воювати прихильників Дорошенка.

Опинившись у дуже скрутному становищі, Дорошенко все-таки скликав до себе останні правобережні полки і вийшов на ворогів під Стеблів, та Ханенкові козаки разом з татарами почали обступати його з усіх боків, плюндруючи городи й села, і зовсім оточили його у Стеблеві.

Іван Сірко, що не брав участи в цьому розбраті, побачивши, яку руїну роблять на Україні спільники Суховієнка та Ханенка – татари, згуртував біля себе кілька тисяч запорожців і, наблизившись до Стеблева саме під час рішучого бою, вдарив на Дорошенкових ворогів ззаду і нагнав на татар такого страху, що ті кинулися врозтіч, а за татарами побігли й Суховієнко та Ханенко із своїми прихильниками.

Управившись після того з Ханенком та Суховієнком, Дорошенко хотів знову прилучити до себе Лівобережну Україну і послав туди полковника Гамалію з козаками. Многогрішний вислав проти Гамалії лівобережних козаків, та Гамалія погромив їх. На тому Дорошенко звелів Гамалії скінчити війну, бо Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем прислало йому листа, докоряючи, що він проливає братню кров.

Таким чином, як бачимо, після смерті Богдана Хмельницького у Війську Запорозькому не було єдності й однодумства. Воно мало претензії вершити на Україні справи і наставляти гетьманів, та з того нічого доброго не виходило, бо поміж запорозьким товариством все менше ставало людей освічених, які розуміли б складне тогочасне становище України і своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як водили колись князь Вишневецький, Самійло Кішка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожців – Брюховецький, Суховієнко та Ханенко – нічого не зробили своєму рідному краєві, опріч лиха, завзятий же та видатний запорозький ватажок часів руїни Сірко, не маючи ніякої освіти і навіть неписьменний, не міг, зрештою, взяти запорозьке товариство під свій вплив. Все своє життя він хоч і щиро обстоював ідею незалежності України од сусідів, та не вмів користуватися з обставин і проводив лише стародавню політику запорозького лицарства – засліплену ворожнечу до татар та турків.

Року 1670 чутка про те, що Дорошенко піддався турецькому султану, вже розійшлася по всій Україні і зменшила кількість його прихильників. Од нього відсахнувся навіть щирий його приятель та побратим Сірко. З такого, становища намислив скористатись Ханенко, щоб зовсім звалити Дорошенка і одібрати в нього гетьманську булаву.

У ставленні до Польщі Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти Україні повну автономію, і через те з перших же часів свого гетьманування оружною рукою не пускав на Україну польського війська, вимагаючи повного поновлення Гадяцьких умов. Це дуже не до вподоби було польському урядові, і він увесь час або воював з Дорошенком, або робив всякі заходи, щоб позбутися непокірливого гетьмана. З такого становища й скористався Ханенко; він написав королю, що має на своєму боці все Запорозьке Військо, і якщо король затвердить його на гетьманстві, то він не тільки не вимагатиме поновлення Гадяцьких умов, а навіть пустить на Україну польське військо та польських панів. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Війська Запорозького Грицько Пелех, який навіть сам з кількома старшинами їздив до короля у Варшаву.

Королю дуже любі були заходи запорожців та Ханенка, і він, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року Ханенка гетьманом України і через Пелеха переслав йому на Січ клейноди. Після того запорожці з Ханенком вийшли на Україну, підмовили на свій бік три західні козацькі полки і збили заколот по останніх полках Правобережної України.