Розділ «ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

На початку ж року 1676 султан турецький, почувши про присягу Дорошенка царю, звелів татарам напасти на Україну.

За часів кошового отамана запорозького Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані по стенах бекети з фігурами, так що на Січі повсякчас добре знали про всякі рухи татар, і Сірко не давав їм можливості переходити запорозькі землі. Через те татари покинули свої стародавні шляхи, а набігали на Україну через Очаків, поза Бугом. Так було й на цей раз: виконуючи наказ султана, татари набігли поза Бугом на Поділля та Волинь і почали забирати людей у неволю, та Сірко скоро дістав про те звістку і, перебігши з кількома полками запорожців за Буг, погромив багато татарських загонів, а людей повизволяв.

Коло того часу король польський справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб той згодився бути гетьманом Правобережної України під його рукою, та Сірко не пішов на те виключно, щоб не збивати ще більшого заколоту на Україні.

Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же закидав його доносами на Дорошенка та Сірка і почав лагодитися до походу на Чигирин. Довідавшись про те, Дорошенко прислав на Січ листа, у котрому з великим жалем та смутком розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися уквітчані садками міста й села, тепер маячать самі почорнілі димарі та виють голодні собаки. Церкви Божі, писав Дорошенко, попалені, а де й лишилися цілі, то стоять пустками, бо немає кому, немає й для кого службу Божу правити; лани поросли будяками, і веселий рідний край перевернувся на пустиню. У всьому тому, писав далі Дорошенко, винен Сарданапал Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб взятися за зброю та оборонити рідний край од кримських вовків.

Коли цього Дорошенкового листа вичитували перед січовою радою, то всі запорожці, як один, плакали і одписали Дорошенкові, що будуть на його боці, бо Попович (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне діло.

Довідавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царю, а на Січ послав листа, у котрому вимагав, щоб Військо Запорозьке видало йому клейноди й гармати, що дістало од Дорошенка, та щоб запорожці у городи не приходили і ніяких замішань на Україні не чинили. Разом з листом Самойловича на Січ був привезений ще й лист од російського уряду, у котрому вимагалося, щоб Сірко покинув Січ та їхав жити до сім'ї на Харківщину.

Ще й не дослухавши тих листів, запорожці почали гукати, що ніколи клейнодів не видадуть, бо клейноди споконвіку у Січі бували, а не по городах, та що й Сірка до московського боярина вони не пустять. Після ради ж Кіш написав Самойловичеві листа, дорікаючи йому за те, що робить наклепи на запорожців царю, і за те, що, маючи багато війська, він ні Дорошенка при лихій годині не рятував, ні Умані та Ладижина, проти турків не подав помочі. Про клейноди запорожці писали, що з перших часів, як козаччина почалася на Дніпрі і перші гетьмани за порогами жили, то й клейноди військові на Січ були державцями давані. Наприкінці запорожці писали, що гетьман даремно зве запорожців свавільниками: «Коли б запорожці не віддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарські кочевища завелися; свавільник же є сам Самойлович, бо цар подарував Війську Запорозькому у власність Переволочанський перевіз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню».

Доручаючи листа посланцям, Сірко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що він ні до нього, ні на Харківщину не поїде, бо не хоче знову побувати у Сибіру.

Вищенаведений лист яскраво доказує, що за часів Івана Сірка Військо Запорозьке тільки про око визнавало владу російського уряду і гетьманську особу, фактично ж воно визнавало за собою право не виконувати тих указів, які порушували стародавні запорозькі звичаї або обмежували права Війська.

Після того, щоб прискорити кінець Дорошенка, Самойлович з своїми полками козаків перейшов на правий бік Дніпра, прямуючи на Чигирин, і туди ж з російським військом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав ніяких засобів, щоб оборонятись од такої великої сили, і у вересні 1676 року вийшов з Чигирина у табір Ромодановського і склав у присутності Самойловича решту своїх клейнодів, що не була віддана Сіркові.

Раніше ніж зробити те, Дорошенко вимовив собі спокійне життя на Україні, а московський уряд не додержав свого слова – гетьмана було вивезено у Москву, продержано там кілька років у почесному арешті, призначено потім воєводою у Вятку і, нарешті, року 1682 йому було подаровано село Ярополче Волоколамського повіту на Московщині, де він року 1698 і помер далеко від свого рідного краю.

Не подавши Дорошенкові вчасно помочі, турецький султан все-таки не хотів зрікатися Західної України і восени 1676 року вислав за Дністр своє військо. Король польський, хоч і вийшов йому назустріч, та мусив скоро замиритися, зректись наново Поділля, Брацлавщини, південної України й Запорожжя. Ці землі таким чином юридичне перейшли під протекцію султана.

Запорожці і під час цього приходу турків та татар на Україну робили їм усілякі перешкоди. Сірко побивав їх на перевозах через річки, та тільки його сила у порівнянні з силою турків та татар була дуже малою і не могла допомогти королеві.

Тепер на Правобережній Україні з'явилося два зверхники – Росія й Туреччина. Але султан не хотів ділитися і рішив силою одвоювати Чигиринщину. На початку року 1677, збираючись походом на Чигирин, султан, щоб мати на Україні гетьмана з своєї руки, звелів вивезти зі Стамбульської в'язниці Юраська Хмельниченка і проголосити його утретє гетьманом України.

Весною Юраська привезли морем у Крим, а звідтіля, наступаючи з турецьким та татарським військом на Україну, він наблизився до Запорожжя і прислав на Січ посланців, умовляючи через них запорозьке товариство прихилитись до нього і йти разом з ним одвойовувати Україну від поляків та від росіян.

Але запорожці слухали послів Хмельниченка неприхильно, а Сірко не поїхав на побачення з Юраськом, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Україні вже не було, а з ним разом була страчена й надія на незалежність України, запорожці рішили зовсім не брати участі у війні Туреччини з Росією, а обстоювати лише свої власні права й інтереси і перш за все просити турків вернути на Запорожжя тих січових товаришів, що були захоплені в Умані та Ладижині.

Цих своїх замірів Сірко не виявляв і весною того року їздив за наказом царя у Батурин на нараду з Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Україну од турків. Що було говорено на тій раді, невідомо, а тільки повернувшись на Січ, Сірко казав товариству такі слова: «Цар та гетьман тільки підманюють мене листами, покладатись же на них неможливо, треба самим про себе дбати!»

Ромодановський хотів було для оборони Кодака поставити туди російську залогу, та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожців. Всю весну Сірко, незважаючи на гетьманські накази, не зачіпався ні з турками, ні з татарами, маючи надію визволити тим запорозьких бранців з неволі, Самойлович же брав те за зраду і щоразу писав Сіркові докірливі листи.

Літом 1677 року турецьке військо, сплюндрувавши все по дорозі, привело Хмельницького під Чигирин, та в серпні їх було там погромлено і як турки, так і татари, одійшли од Чигирина за свої кордони.

Зваливши одного супротивника – Дорошенка, Самойлович все думав, як би звалити й другого оборонця незалежності України – Сірка, і послав цареві доноса, неначебто Сірко хоче сам бути гетьманом Правобережної України і прихиляється до згоди з кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу 11 грудня 1678 року на Січ прибув царський посол, а на другий день туди ж прибув і ханський посланець, привізши з собою на обмін запорозьких бранців.