Розділ «ІІ»

– Дай ми грошей, я собі потрафлю сам жити на свою руку, – сказав Готліб, незважаючи на її чуття.

– Але де ж ти підеш?

– Тобі нічо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а він би казав мене шандарами привести.

– Але ж богом кленуся, що не скажу!

– Ну, то й я тобі не скажу. Нащо маєш знати? Давай гроші!

Рифка встала і створила бюрко, але грошей у неї не було ніколи много. В бюрку найшла тільки 50 ринських і подала їх мовчки Готлібові.

– Та що тото! – сказав він, обертаючи в руках банкнот. – Жебракові якому даєш, чи що?

– Більше не маю, синочку, подивися сам. Він зазирнув до бюрка, перерив в нім усе, а, не найшовши більше грошей, сказав:

– Ну, най і так. За кілька день вистарайся більше.

– То прийдеш? – спитала мати радісно.

– Буду видіти. Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай му гроші в запечатаній пачці. Але пам'ятай си, – і тут Готліб зніс грізно перед нею кулаки, – нікому о мні не кажи ані слова!

– Нікому?

– Нікому! І то ти наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Най ніхто в Дрогобичі не знає про мене. Хочу, щоби ми ніхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собі!

– Але ж, синочку, ту тебе виділа служниця.

– Тота малпа? Скажи, що післанець від кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мні ані слова. А якби він дізнався, що я живий і ту приходжу, або якби хто слідив мене, або що, то пам'ятай собі:

такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, та й годі!

– Боже мій! – скрикнула Рифка, заламуючи руки. – Доки ж так будеш жити!

– Доки мені ся схоче!

І з тими словами Готліб підійшов до вікна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, і в одній хвилі скочив вікном надвір. Рифка зірвалася, скрикнула, підбігла до вікна, але Готліба вже й сліду не було. Тільки високі лопухи в саді шелевілися, немов щось тихо між собою шепочучи.

В тій хвилі вбігла служниця, бліда і залякана, до покою обіч спальні і почала кричати: