Розділ «ІІ»

– Чи кажеш ти раз, чого він ту прийшов, чи ні? – перебила його Рифка, стискаючи кулаки.

– Адже чувш, що кажу. Тілько послухай. Леон, кажу, багатий чоловік. А жінки у нього нема, тілько одна донька. Чуєш, Рифко, ти знаєш його доньку Фанні? Правда, що дівчина нічого?

– Ну?

– Знаєш, що каже Леон? «Сусідо, – каже, – у мене одна донька, а у вас один син…»

Герман не скінчив. На згадку про сина Рифка посиніла, задрижала вся, а відтак, шпурнувши набік стільчик з-під ніг, випрямилася і крикнула:

– Розбійнику! Кровопійце! Проч від мене! Проч з-перед моїх очей…

Герман остовпів. Він не знав, що се сталося з Рифкою, і лепетів лишень раз за разом:

– Але ж, Рифко, що тобі? Що ти робиш, Рифко?…

– Проч мені з очей, потворо! – верещала Рифка. – Щоби тя бог тяжко побив та покарав! Щоби ся земля під тобов розступила! Іди геть від мене! Ти, ти говориш мені про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?…

– Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!…

– Нічого мені від тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на своїм суді! А хіба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою… А ти ні та й ні! Тепер маєш, маєш, чого-сь хотів!

– Ну, що сталося, Рифко? Я ні о чім не знаю!

– Не знаєш? Га, не знав би ти, що нині за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дізнайся! На! – І вона кинула йому лист паперу. Герман дрижачими руками взяв пім'яте, слізьми промочене письмо, між тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями і тяжко плакала.

Письмо було зі Львова, від купця, у котрого практикував Готліб. Герман, муркотячи, читав: «Високоповажний пане! Сам не знаю, від чого зачати і як розповісти о тім, що тут у нас сталося. Ваш син, Готліб, уже три дні тому пропав, і всякі пошукування були дармі. Доперва нині рано удалось поліції найти його одіж, звиту докупи, в корчах на Пелчинській горі. Його ж самого досі ані сліду. Догадка була, чи не втопився в ставі, але досі не можна було дошукатись тіла. Приїжджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити, що з ним сталося. Впрочім, коли б дещо викрилося, заким ще ви дістанете се письмо, донесу телеграфічно!.»

Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеграми не було, – значить, нічого! Він довгу хвилю стояв мов остовпілий, сам не знаючи, що з ним діється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.

– Видиш, видиш, – кричала вона, – до чого ти довів свою дитину! Втопився мій синочок, втопився мій Готліб!… І чому тебе замість нього не залляла твоя проклята кип'ячка в якій-де бориславській безодні!…

– Боже мій, – сказав Герман, – жінко, май же розум, хіба ж я тому винен?

– Не ти винен? А хто ж такий? Може, я? Іди, людоїде, не говори нічого, не стій, їдь до Львова, може, ще де як мож буде його вирятувати або хоть тіло віднайти!… Боже, боже, за що ти мене таким чоловіком покарав, що свою власну дитину в гріб ввігнав! Та й коби ще тих дітей у нього много! А то одно-однісеньке було, та й того нема!… Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися!…

– Та цить же, Рифко, чень, ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тілько одіж знайшли! А одіж що? Одіж міг скинути…

– А скинув би ти з себе шкіру твою погану!… Ти ще мені договорюєш, дорізуєш мене, нелюде! О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у воді риби їдять! Тобі що! Але я! Моє серце краєся, моє серце чув, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!…