Розділ «ІІ»

– Але ж, золото моє, хто так гадав! – скрикнула Рифка. – То хіба той нелюд, твій отець, так гадав!

– А ти, ні?

– Я? Господи! Синочку, я би крові своєї не жалувала для тебе. Кілько я наговорилася йому…

– А він куди поїхав? – перервав їй Готліб.

– Та до Львова, шукати за тобою.

– А, так, – сказав Готліб з усміхом вдоволення, – то най же си шукає!

– Але як же ти прибув сюда, любчику?

– Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

– Бідна моя дитиночко! – скрикнула Рифка. – Та й ти з ними їхав цілу дорогу! То ти мусив назнатися біди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!… Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд віз тя назад, – ні, нікуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз піду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?… Почекай, я закличу служницю…

І вона встала, щоб задзвонити. Але Готліб силоміць затримав її.

– Дай спокій, не треба, – сказав він коротко.

– Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш…

– Ага, ти гадала, – сказав Готліб, стаючи перед нею, – що я на то тілько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тілько плівся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клітку та ще на додаток слухати ваш крик та ваші науки? О, не буде того!

– Але ж, синку, – скрикнула, блідіючи і дрижачи з тривоги, Рифка, – що ж ти хочеш робити? Не бійся, ту дома я за тебе стою, ніхто тобі нічого не вдіє!

– Не потребую твого стояння, я собі сам за себе постою!

– Але що ж ти будеш діяти?

– Буду собі жити, як сам захочу, без вашої опіки!

– Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

– Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся – зараз питання, плачі, чорт знає що!… Не потребую того. А ще як він приїде, – о, то би я виграв!

Рифку щось немов за серце стисло на тоті слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощів, і теє почуття навело на неї страх, немов в тій хвилі тратила сина другий раз, і вже назавсіди. Вона недвижно сиділа на софі, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.