Розділ «ІІ»

– Чи не плаче хтось? – сказав, і собі ж наслухуючи, Леон.

– Будьте ласкаві, коханий сусідо, сядьте ту, спочиньте хвильку, ось, прошу, перегляньте альбум моїх знакомих, може, побачите й собі знакомі лиця… І перепрашаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого…

– Але ж прошу, прошу, – відказав Леон, сідаючи на кріслі коло круглого стола. Він узяв альбум до рук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидів без руху і думки. Розігравша хвиля його фантазії нараз ізсякла, втихла під впливом сеї тиші, сього немов могильного холоду, який панував в тім домі. Він сам не знав, чому ся тиша йому не подобалась.

– Тьфу до чорта, якась мов розбійницька коршма, аж чоловікові моторошно!… Здається, що от-от хтось випаде з-за дверей і вхопить тя за горло. А ще й, ті образи, такі глупі морди! Тьфу, я би того й на хвилю не стерпів. А йому що, жиє собі, як миш в ходаці, та й не дбає ні про що!…

Він почав прислухуватись, що діється в сусіднім покої, де пішов Герман, але не чув зразу нічого більше, як все те ж саме хлипання.

– Добрий знак на початок… – воркотів він далі. – Входжу сюда з такими надіями, а тут якась мара чи конає, чи що… То, певно, вона сама. Чув я, що гадра послідня… Та що діяти, для інтересу треба в'язатися й з такими!

Знов слухає. Гомін. Се Герман говорить щось, але що – не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомін і хлипання. Нараз луск, мов удар чимось твердим о підлогу, і проразливий жіночий крик: «Розбійнику! Кровопийце! Проч мені з очей! Проч, най тя не виджу на свої очі!»

Леон аж підвергся на кріслі. Що се такого? Він почав слухати далі, але тепер уже за писком та стукотом не міг розібрати слів. Міркував тільки, що якісь страшні прокляття, наруга і обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.

Не знав сього і Герман! Увійшовши до жінчиної спальні, побачив, як вона, розкидана і розхристана, лежала на софі з видом конаючої і хлипала. З її очей текли сльози і промочили вже широкий кружок на обої софи. Герман зчудувався і не знав, що думати на такий вид. Жінка, бачилось, не запримітила його входу, не рушалась, тільки груди її то підносилися, то опадали поривисто, мов у великій натузі. Герман боявся підступати до неї, знаючи її круті норови, але далі зібрався на відвагу.

– Рифко, Рифко! – сказав він стиха, зближаючись до неї.

– Чо хочеш? – спитала вона, бистро повертаючи головою.

– Що тобі сталося? Чого плачеш?

– Чо хочеш? – повторила вона з притиском. – Хто ту з тобою прийшов?

– Та ніхто не прийшов. Ади, нікого нема.

– Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?

– Леон Гаммершляг.

– А він за чим?

– Таж знаєш, у нього нині закладини були, просив мене…

– Але за чим його сюда принесло?

– Слухай, Рифко, – почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. – Леон – багатий чоловік, добрий чоловік, голова неабияка…