Розділ «ІІ»

Герман бачив, що з жінкою ніщо говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Він кинувся чим борше наказати візникові, щоб збирався в дорогу, запрягав коні. Тоді до Дрогобича не було ще залізниці. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж відтам ішла залізниця до Львова.

Проходячи через великий покій, Герман зирнув набік і побачив Леона, котрий усе ще сидів на кріслі, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його «сусідами» і що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собі Леона, про котрого за криком жінки та власним нещастям зовсім був позабув.

– А, коханий сусідо, – сказав він, зближаючись до Леона, – даруйте, але нещастя…

– Боже, що з вами сталося? – скрикнув Леон. – Ви бліді як полотно, дрожите, ваша жінка плаче, що се таке?

– Ех, і не питайте, – сказав стиха Герман, – нещастя, мов грім з ясного неба, спало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й досі не знаю, чи то все мені сниться, чи дійсна правда.

– Але кажіть же, боже мій, – і нема ніякої ради?

– Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!… Пропало, пропало моє щастя, моя надія!

– Мертвого?

– Отак! Мій син, мій Готліб, не жиє вже!

– Готліб! Що ви кажете? Чи се може бути?

– Пише зі Львова його принципал, що пропав десь. Кілька днів не мож було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.

– А тіло?

– Ні, тіла не найдено.

– Ах, то, може, ще він жиє!

– Тяжко, коханий сусідо! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все… все… я стратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!…

Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповіданням, з його очей потекли сльози. Він хоть і знав, що син його був зіпсутий і напівбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, нащадник його маєтку. А ще саме нинішнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоть і сам Готліб не поправиться, то, може, гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволі до спокійного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Послідні ниточки любові вітцівської і сильні ниті самолюбства в його серці заболіли нараз – і він заплакав. Леон кинувся потішати його:

– Ах, коханий сусідо, не плачте! – говорив він. – Я знаю напевно, що ваш Готліб живий, що ще будете мати з нього потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердості, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим напереді свого часу, треба все бути твердими і незрушимими!

Герман хитав головою на тоту бесіду.

– Що мені з того? – відказав він сумно. – Пощо мені тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я – застарий уже!…

– Ні, не тратьте надії, не тратьте надії! – вговорював Леон, – Лиш швидко їдьте до Львова, – я вам ручу, що вам удасться його відшукати.