Розділ «XVІІ»

– Добре ви то кажете і мудро ви то кажете, – відповів Герман, – ну, і най буде по-вашому. Не будем о тім говорити. Жиди й самі видять, що так далі бути не може, що треба кождому якось жити, – жиди також люди! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щоби-сте стали знов на роботу.

– Ми також люди, пане Гольдкремер, – відказав Стасюра, – а не ніякі розбійники, як вам, може, здаєся. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому-то й жадання наші невеликі. Отже, вважайте, пане Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше, щоби робітникам плата була висша, а то: тим, що в яму лізуть, – по дванадцять шісток, тим, що наверха, – по ринському, а дітям – по вісім шісток.

– Ну, – сказав Герман, – на се можна би згодитися. Що далі?

– По-друге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.

– І се не велика річ, касієрам закажеться, та й не будуть брати.

– По-третє, щоби в разі, як якому робітникові при роботі лучиться нещастя: смерть, каліцтво чи що, то щоби властивець обов'язаний був платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу родину нещасливого хоч через півроку.

– Гм, і се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, і конець?

– Та ніби конець, а ніби не конець, – сказав Стасюра, – властиво, ще саме найголовніше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.

– Поруку? – повторив здивований Герман. – А яку ж вам маємо поруку дати?

– І се також не така страшна річ, як на око видався. Ми хочемо заложити собі касу, з котрої би був для нас порятунок у всякій потребі. Отже, ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець від кождої кошари вплатив до тої каси десять ринських, а відтак щоб обов'язався так само від кождої кошари давати тижнево по ринському. Та й на тім конець.

Герман стояв, витріщивши очі, і не бачив нічого. Се посліднє жадання заїхало йому мов довбнею в тім'я. Досі, чуючи скромні і дрібні жадання робітницькі, він в душі починав уже сміятися з робітників, що задля такої марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він відразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.

– Але, що ж вам се за порука? – допитував він, чинячися, що не розуміє цілої ваги робітницького жадання.

– Се вже наша річ, – відповів Стасюра. – Впрочім, як самі бачите, порука невелика, але що ж діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшої матії не можемо.

«Ще й кпить, бестія!» – думав собі Герман і сам не знав, що діяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одно і друге видавалось йому, однако, небезпечним. Швидко він надумався.

– Ні, не можна сього, – сказав він рішуче, – такого жадання й не ставляйте, бо не дістанете! Вигадуйте яку іншу для себе поруку!

– Яку ж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що іншого, але такого, щоби нам направду ручило.

– Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.

– Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такі чесні слова! Ні, вже чесне слово іншим разом, а тепер зробіть так, як ми жадаємо. Чесне слово хіба вдодатку, так буде найліпше.

– Але, люди добрі, – почав уговорювати Герман, – що ви собі гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви ту якісь царі чи самовладники! Не виставляйтеся на сміх! Жадаєте много, а не дістанете нічого – то весь Борислав вас висміє!

– Весь Борислав нас висміє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І на нас тепер прийшла пора посміятися над вами! Чи ми дістанемо що, чи не дістанемо, се вже потому покажеся, але на тепер від своїх жадань не відступимо, будь-що-будь!