Розділ «XVІІ»

– Гурра! Се раз проект! – скрикнули радісно жиди. – Тепер ми їм покажемо, хто з кого насмієся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кітку за стеблом, проведемо!…

– Так, значиться, пристаєте? – спитав Герман, коли улягся веселий гомін.

– Пристаємо, пристаємо, – розумівся, з тою ключкою.

– Коли так, то збираймося ж всі разом і ходімо до них. Усі жадані гроші треба їм зложити зараз, згори, і завтра нехай на роботу стають!

З гомоном вирушили жиди з Германової світлиці. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка і довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе і погане, прояснилося при кінці якимось злодійським усміхом.

– Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о поміч в тамтій справі. Якісь погані вісті доходять мене…

– Не бійся, я за все стою; що в моїй силі, то зроблю для тебе.

І за сим оба вийшли до жидівської громади, що, гомонячи, стояла на улиці. Але гомін той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вітер улиці охолодив трохи й радість жидів.

– А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! – неслось в громаді, мов шелест зів'ялого листя.

– Га, що ж діяти, – сказав Герман, – ризико воно є, але у нашого брата кождий крок – ризико, то вже ризикуймо й на тім кроці. Удасться – то добре, а не вдасться – то ще таки світу не конець, і вони нам з рук не вирвуться.

Громада йшла улицею звільна, мов в процесії. Герман пішов передом до Матієвої хати, щоб перший приніс робітникам веселу для них новину. Слух о жидівській процесії рухнув уже по Бориславі, – юрба робітників валила позаду жидів, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що се все значиться.

– Ну, що? – спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по-давньому. – Нагадались вії?

– А що ми мали нагадуватися? – відповів Стасюра, – наша гадка одна. От чей вам бог післав інший розум на душу.

– То зле, що ви такі уперті, – сказав Герман. – Але що вже діяти? Таке-то наше, бідних жидів. Коли хто з нами по правді не може порадити, то він береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм слові – і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка – прийшов пророк до гори.

– Що, ви пристаєте? – спитав Стасюра.

– Авжеж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте мені завдячити, – чуєте, люди! Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас шандарів, військо, але я сказав: «Дайте собі з тим спокій!» І наостатку побачили, що я маю рехт, і пристали на ваші жадання.

– На всі?

– Авжеж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всі, щоби вам до рук тут, на тім місці, зложити гроші до вашої каси. Тілько тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.

– А сего вам нащо?

– Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде гроші?