– Я не знаю. Бачиться, батько твій був не від того, але мати була противна, і я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зрушений і розгніваний і проклинав твою матір.
– Що ти говориш! – скрикнув Готліб. – Моя мати! І мала би була противна!… Але ні, – додав він по хвилі, – се може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нині! – Лице Готліба горіло дикою рішучістю. – Коли верне твій батько?
– О п'ятій.
– Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюда свою матір, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!
І він пішов.
– Що за сила, що за рішучість, що за гаряче чуття, – шептала п'яна від розкоші Фанні. – Ні, ні, зовсім не те, що прочі бліді, мізерні кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!
Між тим Готліб поквапно пішов додому. Він уже увідомлений був о тім, що батько знає про його побут в Дрогобичі. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жадані гроші. Готліб нічого не сказав на тоту вість; нова нам'єтна любов до Фанні прогнала його гнів на батька; він тепер далеко радніше був би послухав батькового розказу і вернувся жити додому, коли б тільки Герман видав був такий розказ. Та ні, Герман нічого не розказував, немов і зовсім не дбав о сина, очевидно, ждав, аж той сам покається і поверне до нього. Готліб знов сього не хотів. Кілька разів вони стрічалися на улиці, але Герман усе творився, немов не знає того молодого вистроєного панича, а Готліб знов не хотів перший податися. Додому до матері забігав Готліб рідко, і то все тоді, коли батька не було. Але тепер діло було спішне, і він увійшов, хоч йому служниця сказала, що пані є в покої, а пан у своїм кабінеті. Нехай собі, йому до пана нема ніякого діла.
Рифка сиділа в покої, вліпивши очі в повалу. Нещаслива руїна її духу доходила до кінця, стала тепер на тій порі, коли по великім роздражненні наступає омертвіння, безмисна отяжілість, туманіюча меланхолія. Вона цілими днями сиділа на однім місці, говорила мало і якимось в'ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимо дика енергія її волі тепер десь зовсім пропала, розпирслася на кусники.
В тім стані одубіння можна було зробити з нею, що хто хотів. Одно тільки осталося в ній живе чуття – любов до сина і ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою зміною, в котрій він бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лікарі впевнили його, що се ознаки надмірного роздражнення і ослаблення нервів і що треба тільки супокою, а все буде добре. І Рифка певно досить мала супокою, цілий день ніхто до неї не творився, окрім хіба що слуги закликали її до їди або до постелі. Але знов певно й те, що такий спокій, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї ліком!
Готліб, зайнятий своєю любвою, зовсім не вважав на її стан, але скоро тільки ввійшов до покою, зараз прямо приступив до діла.
– Мамо! – сказав він, підходячи і сідаючи обіч неї.
В її мутних, погаслих очах засвітилася живіша іскорка.
– Чого, синку?
– Чи Леон Гаммершляг хотів сватати за мене свою доньку?
– Леон? Ага, правда, той поганець – хотів.
– І що ви сказали йому?
– Я? Радше умру сама, ніж маю прийняти її до себе!
Готліб гнівно, майже люто позирнув на неї.
– Дурні ви, мамо!
– Чому, синку?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Борислав сміється » автора Франко Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XV“ на сторінці 2. Приємного читання.