Розділ «XV»

Готліб, не понімаючи недужного стану матері, почав лютитись, грозити, що собі смерть зробить, – і Рифка тим дуже перелякалася.

– Але ж добре, синку, добре! Піду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собі нічого! Прошу тя, будь супокійний! Все зроблю для тебе, лиш будь супокійний.

І тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примірювала, знімала й знов прикладала одежу, що Готліб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб помогла їй убратися. Вкінці вийшли обоє.

Леон Гаммершляг в дуже добрім настрої сидів в своїм кабінеті при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, і перший ладунок церезину найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тоді будуть гроші, буде можна і далі вести фабрику і взятися до дальшого будування дому, зянеханого на гарячий час. Щастя всміхалося Леонові, – він чувся сильним і гордим, як ніколи. Втім застукано до дверей, і ввійшла Рифка, бліда, як ніколи, з вигаслими недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Леон ніколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а потроху й змішали його.

– Прошу сідати, – сказав він у відповідь на її привітання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Леон.

– Я до вас з одним ділом, – сказала повільно Рифка, – хоч і не своїм, але все-таки…

– Дуже мені приємно буде, – відповів Леон.

– Чи ви гніваєтеся на мене, пане Леон? – спитала вона нараз.

– Але ж… але ж, ласкава пані… Як пані можуть…

– Ні, ні, я тілько так спитала, щоб ви, буває, в гніві та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і се для мене…

– О, прошу, прошу!… – бовкнув Леон.

– Діло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку – злучити до пари наші діти?

– Га, що ж робити, мусив покинути, хоч як мені жаль. Але що ж, коли вашого сина десь нема!

– А якби мій син був?

Леон поглядів на неї пильно і добачив нетаєну тривогу вижидання в її лиці.

«Ага, – погадав він собі, – от куди воно йде. У них мусило щось кепсько піти, і вони заловляють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачу за колишнє!» – І додав голосно:

– Дуже мені жаль, що й у такім разі не міг би-м… Маю вже інші види з моєю донькою.

– Ну, як так, то, звісно… Я тілько думала… Розуміється, не в своїм інтересі…

Рифка путалася на словах. Очевидно, відказ Леона глибоко вколов її.

– Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?