Розділ «XV»

– Моя донька вашого сина? Се не може бути!

– Ну, ну, я не кажу, що се так є, але приймім, якби так було?

– Е, байки, фантазії! Я маю інші види і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!

Леон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав о тій можливості, котру вона йому показувала.

В тій хвилі дався чути важкий стук кроків на коритарі, і тут же влетів до кабінету задиханий, запилений, спочений жид – касієр Леонів з Борислава. Леон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.

– А се що? Ти чого прибіг?

– Пане, нещастя!

– Яке?

– Робітники змовилися і не хотять робити.

– Не хотять робити? А то чому?

– Кажуть, що замало їм платимо.

– То не може бути. Ти хіба п'яний!

– Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.

– Чи тілько при ямах не роблять, чи й при фабриці?

– І при фабриці.

– Gott uber dіe Welt! Отеє нещастя! Що ту діяти? Робота на фабриці мусить іти конечно! Слухай, Шльомо, бігай на місто, накликай тутка робітників і веди до Борислава, я сам також їду.

І оба вибігли, незважаючи зовсім на Рифку. Вона чула тоту вість і всміхнулася по їх виході.

– Га, отсе добре, отеє добре! – шептала вона. – Так вам треба! Коб ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Готліб! Що він на то скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї… Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, най буде, що буде!

І вона вийшла на улицю, де Готліб нетерпеливо дожидав її.

– Ну, що? – спитав він, глядячи їй у очі.