Розділ «VIII»

Пан Януш зблід, і завзяття покинуло його. О, коли б таке, боронь Боже, сталося, то він сам вкинувся б у домовину своєї дитини, – бо яка ціна була б його життю, коли б перевівся його рід?

Старий шляхтич не пізнавав сьогодня своєї завжди покірливої дитини, а проте, її рішучість та впертість були йому любі, бо він пізнавав у Галині свою власну вдачу. Щоб не дратувати дочки ще більше, він замовк і їхав повагом, сумно похиливши свою сиву голову.

Через кільки хвилин у душі його виникла надія на те, що, на їхнє щастя, Чорноту під час війни вб’ють, а коли й не вб’ють, то, проживши довгий час далеко од козака, серед блискучої польської шляхти, Галина запевне забуде його і буде сама з себе сміятись.

«Вона ще зовсіма молода й нерозумна дитина... – говорив сам собі пан Януш. – Забрала собі у голову дурниці, а тепер вперлася на своєму... От і всього!»

На тому шляхтич заспокоїв себе і рішив везти дочку у Львів до свого брата, щоб показати їй женихів з родовитої шляхти.

Проїхавши після того небагато, батько й дочка почули позад себе тупотіння коней. Дивного у цьому не було нічого, бо між Пилявою й Константиновом повинні були бігати гінці та чатівники, і пан Януш спокійно звернув з шляху, щоб не стати на перешкоді тим, хто так поспішався.

Тупотіння коней хутко наближалося, і скоро, вибігши з-за рясних ялин, поуз наших подорожніх птицею пролетів розкішно вбратий польський пан. Він ввесь припав з напруги до передньої луки сідла, лівою рукою держав повід свого коня, правою ж нещадно бив його малахаєм.

З лівого боку верхівця, прип’ятий поводом до його сідла, біг другий осідланий кінь, очевидячки, захоплений для переміни втомленого, позад же вершника, б’ючи нагайками своїх коней, мов навіжені, скакали двоє гайдуків.

Як не хутко проскочив поуз пана Януша вершник, а проте, при світі місяця під вкритою розкішними пір’ями шапкою він пізнав повновиде, вусате обличчя пана Домініка Заславського.

– Ганьба! – гукнув йому услід старий шляхтич. – Той, кому доручене військо, покинув його ворогові на поталу! Пан Януш, не розуміючи сам, що робить, кинувся було доганяти привідця польського війська, щоб умовити його повернутись назад; та те було марною працею, бо од пана Домініка на шляху лишилася тільки курява. Саме тут ззаду шляхтича знову почулося тупотіння коней, і через кілька хвилин поуз нього проскочили інші привідці польського війська: пан Остророг та Конецпольський. Кінь у останнього був, мабуть, плохіший за коня його товариша, бо, щоб не одлучатись од Остророга, він нещадно бив свого коня малахаєм і стискував острогами.

– Нехай впаде на вас кара Божа! – крикнув старий шляхтич. – Вкрили ви ганьбою рідну країну.

Через кілька хвилин шляхом пробігли ще кільки гайдуків, що не мали змоги поспішатися за своїми панами, далі ж пан Януш з дочкою знову лишилися серед тиші.

З півгодини їхали вони без перешкод і були вже на середині між Пилявою й Константиновом, коли несподівано з-поміж кущів вибіг на шлях невідомий і вхопив коня пана Януша за недоуздок.

– Давай, хлопе, мені коня! – скрикнув він. – Я тобі добре заплатю за нього... А не віддаси волею – примушу віддати своєю шаблею!

Пан Януш придивився до невідомого і, на диво, пізнав у ньому коронного гетьмана Конецпольського.

– Чи давно пан гетьман став гайдамакою? – спитав він Конецпольського з презирством.

Чиста польська мова та горда постать пана Януша примусили Конецпольського уважніше до нього придивитись, і він пізнав власника Пилявського замку.

– Ах, це ви, пане Янушу? – скрикнув він, засмутившись. – Нехай пан пробачить... Це через хлопське вбрання...

– Яка пригода спіткала пана? – спитав старий шляхтич.

– Мій кінь спіткнувся, скинув мене і втік! – говорив Конецпольський тремтячим з хвилювання голосом.