Розділ «XVII»

– Я ледве добув для пана ридван, а для себе балагулу! – говорив Лейба. – Прокляті фірмани, як тільки почалася пожежа, удвічі підняли плату. Ой, тепер неможливо лишатися у Львові й на один день, бо, може, до тієї ночі козаки будуть у місті, і що тоді буде, про те страшно й згадати!

Пан Януш все-таки вагався, але після того, як Лейба повів його на башту й показав, що робиться на передмістях, він рішив їхати у Варшаву.

Зразу ж почалися збори, та тільки поки передав він пораненого пана Преслава до шпиталю, минуло півдня, і, виїхавши з Львова під вибухи козацьких гармат та серед великого замішання у місті, подорожні саме й потрапили на той час, коли Чорнота об’їздив околиці Львова.

Ми вже знаємо, що пан Януш зустрів козацького ватажка прокльонами. А що ж сталося з Галиною?

Зустрівшись очима з поглядом козака, вона палахнула рум’янцем і затулила собі вид руками... Їй соромно було дивитись у очі свого коханого, бо вона під час останнього побачення говорила йому нещиро – не те, що думала й почувала.

Чорнота неначе зрозумів це, бо з одного погляду на дівчину гнів його на неї і почуття помсти розвіялися, як дим, немов їх і не було ніколи, а душею козака знову опанувало саме чисте й ніжне кохання до неї. Він стояв у замішанні, переводячи очі то на повне гніву й прокляття лице старого шляхтича, то на ніжне обличчя своєї коханої, що визирало з-поміж її маленьких ручок.

– Я не влучив тебе, проклятий шайтан, з пістоля... – гукав пан Януш, вихоплюючи шаблю з піхов, – а проте, ти не візьмеш моєї дитини, поки я живий! Та й, помираючи, я вб’ю її своєю рукою, щоб ти, хлоп, не став її володарем!

– Сховай свою шаблю, вельможний пане! – сказав Чорнота спокійно і журливо. – Мені не треба такої дружини щоб мною гордувала; не візьму я твоєї дочки і у бранки! Кохаю я її, як душу, тому правда... та через те ж і не хочу користуватися своєю силою й владою. Вези свою дитину, куди віз, – я назвав би її своєю тільки тоді, коли б вона своєю волею прийшла до мене!

Шабля у руці старого шляхтича спустилася донизу:

– Проклинаю цей день... – сказав він, – коли мені доводиться знову приймати милосердя од цього козака!

У ту хвилину від балагули почулося репетування Лейби:

– Ой, слава Богу! Пустіть мене!.. Пустіть! – Жид вирвався з рук козаків і опинився біля ніг Чорноти. – Ой, яке щастя! Ой, леле!.. Тепер будуть живі й діти мої, й жінка, і Бог з неба почув моє моління і послав сюди вас, пане Чорнота!

Постать переляканого жида була така кумедна, що Чорнота не вдержався од сміху.

– Чого ти так зрадів, жиде, неначе побачив рідного батька? Чи не думаєш часом, що я дам тобі десять тисяч злотих за те, що продав мене єзуїтам?

– Не треба, ясновельможний пане! – скрикнув Лейба тремтячи. – Не треба грошей! Тільки душу зрятуй мою і моїх діточок! Нехай пропадають ті мої двісті злотих, що я витратив, визволяючи пана... Далі Буг, що витратив!

– Ну, що з ним робити? – звернувся Чорнота до Криці. – Не поганити ж нам об нього свої руки!

– Та що робити! Жид він як жид – за гроші й у пригоді стане, за гроші й батька рідного продасть!

Чорнота витяг гаманця, одлічив купку грошей і подав Лейбі.

– На тобі, христопродавець, двісті злотих, їдь собі, куди їхав, та не попадайся мені удруге на очі!

Лейба з радісними очима підставив під гроші обидві свої брудні пригорщні, але тут йому впала у голову думка, що деякі козаки, побачивши у нього гроші, одлучаться од Чорноти, доженуть його на шляху, і тоді вже доведеться йому попрощатись не тільки з двома сотнями злотих, а й з тисячами дукатів, що у балагулі лежали у мішечках під спідницею його Рівки, а може, навіть попрощатись і з душею.